Рада національної безпеки і оборони України

Інститут утворено Указом Президента України від 16 березня 2001 року № 173 “Про Національний інститут проблем міжнародної безпеки”.

Інститут ліквідовано Указом Президента України від 2 квітня 2010 року № 471 “Про оптимізацію діяльності з розроблення наукових засад національної безпеки України”.

 

Демократичний контроль над сектором безпеки в Європі


17.07.2007
Олексій Полтораков

Демократичний контроль: проблеми теорії

В сучасній науковій літературі існує декілька визначень контролю (“адміністративний цивільний контроль – це система наглядово-спостережних заходів і засобів, здійснюваних органами державної влади, демократичний – інститутами цивільного суспільства”), який здійснюють держава та громадянське суспільство над тими структурами, які відносяться до “сектору безпеки” (в українському політико-правовому полі вживаним є термін “Воєнна організація та правоохоронні органи”) держав.

Найдавнішим і тому найвживанішим є термін “громадянський контроль”. Як пише американський дослідник С. Хантінгтон, поняття "громадянський контроль" було сформульовано ще в XVII столітті в Англії в ході боротьби парламенту з монархом за вплив на військо. У подальшому цей термін набув дещо ідеологічно-класового характеру й використовувався європейською ліберальною буржуазією в суперництві за владу з консервативного аристократією. С. Хантінгтон окреслив і дві форми громадянського контролю – суб'єктивну й об'єктивну. До XIX століття єдиною формою громадянського контролю залишався контроль суб'єктивний, тобто встановлення впливу певної політичної групи. З утвердженням військового професіоналізму процес контролювання військової галузі значно ускладнився. Тож і виникла потреба в застосуванні нового принципу – об'єктивного, який, за словами Хантінгтона, "регулював би відносини між функціональними військовими імперативами і рештою суспільства". Слід зазначити, що універсальної моделі громадянського контролю не існує, однак у більшості країн розвинутої демократії практикується призначення цивільних осіб на ключові пости у силових відомствах.

Під політичним контролем над політикою безпеки (в т.ч. військовою і, зокрема, ядерною) держави звичайно розуміють визначальну роль політичного керівництва країни в прийнятті головних рішень у цій сфері.

На відміну від громадянського та політичного, демократичний контроль – це набагато ширше поняття. Він має на увазі реальні дії законодавчої влади по виробленню політики безпеки через такі механізми, як оборонний бюджет, затвердження основних програм і планів розвитку збройних сил і інших складових “сектору безпеки”, ратифікація договорів по обмеженню озброєнь і роззброюванню. Для успіху таких зусиль потрібна значна відкритість інформації з питань безпеки, зокрема систематичне обговорення найважливіших питань у ЗМІ й тематичних виданнях: інакше парламент виявиться заручником політики виконавчих відомств.

У свою чергу, демократичний контроль і звітність не можуть здійснюватися без контролю політичного, що включає, зокрема, інститут політичного керівництва діяльністю силових структур. Він припускає, що глави відповідних відомств є представниками політика – державного діяча “найвищого гатунку” в цих відомствах (найчастіше цивільними людьми), а не вихідцями з рядів “силової” бюрократії, що представляють її інтереси при президенті або прем'єр-міністрі. Без контролю з боку політичного керівництва громадянське суспільство й законодавча влада не здатні прямо впливати на потужний, корпоративно згуртований і замкнутий у собі “силовий” істеблішмент.

Політичний контроль може існувати без демократичного. Наприклад, у тоталітарних або авторитарних державах (якою раніше був СРСР і до яких нині тяжіють Китай, Білорусь, Туркменістан) він реалізується через органи правлячої партії чи політичної еліти та нагляд і постійну “підковерну” конкуренцію спеціальних служб. Іншими словами, політичний контроль керівництва над виконавчими відомствами є невід'ємним компонентом демократичного контролю й звітності в сфері державної політики взагалі та політики безпеки зокрема.

В цілому можна стверджувати, що демократичний контроль над сектором безпеки поєднує в собі практично всі елементи громадянського контролю та політичного контролю (з урахуванням того, що багато елементів громадянського та політичного контролю між собою переплітаються). З методологічної точки зору, саме про такий тип контролю, який існує в абсолютній більшості європейських країн, можна вести мову.

В контексті НАТО зазначимо, що раніше увага його членів була зосереджена переважно на питанні демократичного контролю над збройними силами. Країни, що прагнули вступити до Альянсу, здійснили реформи, спрямовані на досягнення прозорості збройних сил і підпорядкованості цивільному міністрові, уряду, парламенту, суспільству, — і тим самим сприяли демократизації та політичній стабільності у своїх країнах. На макрополітичному рівні ці реформи мали дійсо неабиякий ефект, однак на суспільно-політичному рівні ефект був обмежений, адже звичайні громадяни значно частіше, ніж із збройними силами, мають справу з невійськовим сектором — поліцією, податківцями, службами внутрішньої безпеки. Отже, коли дії цих невійськових інститутів внаслідок різних причин (політика уряду, недостатній професіоналізм, вплив посадовців чи неофіційних структур) не відповідають інтересам громадян, їхня безпека опиняється під загрозою. Саме тому останнім часом як НАТО, так і ЄС більше уваги приділяють демократичному контролю невійськовому секторі безпеки, і перш за все у сфері правосуддя, захисту їх громадянських прав та доступу до інформації.

Демократичний контроль: досвід європейських країн

Існують загальні для всіх демократій базові принципи встановлення місця й ролі “силовиків” у демократичному суспільстві. “Сектор безпеки” має підкорятися утвореному демократичним шляхом легітимному політичному керівництву із цивільним міністром оборони, додержуватися політичних вказівок керівництва, підкорятися верховенству закону, діяти в рамках своїх конституційно певних завдань (забезпечення зовнішньої безпеки й у виняткових, чітко окреслених випадках – внутрішньої безпеки під командуванням поліцейських сил), бути політично нейтральними, не мати доступ до якої-небудь іншої фінансової підтримки, крім держбюджету, контролюватися парламентом, політичним керівництвом, судовою системою та громадянським суспільством у цілому. Цивільний уряд повинне мати ясну політичну ієрархію (президент – прем'єр-міністр – міністр оборони) і чітке підпорядкування начальника Генерального штабу міністрові оборони. Незалежна судова система повинна виключати можливість спеціалізованих судів поза межами її відповідальності (типу органів військового правосуддя). Окремо стоять повноваження ЗМІ щодо доступу до безпекової інформації та повноваженя омбудсмена щодо контролю за ситуацією та соціальними настроями в силових структурах. Так, наприклад, відповідно до політико-правових демократичних традицій Великобританії, участь зацікавлених суб'єктів у розробці та прийнятті нормативних актів управління врегульовується таким чином, що спеціальними законами нерідко передбачається створення незалежних дорадчих комітетів за участю представників громадськості, які попередньо розглядають проекти актів відповідних відомств.

Судді в погонах: досвід Великої Британії та Іспанії

В Європі у зв'язку з реалізацією вимог Конвенції з прав людини та основних свобод давно намітилася тенденція до обмеження юрисдикції військових судів та поступової відмови від них. Франція, в якій Конституцією заборонено утворювати у мирний час військові суди, першою подала приклад, ліквідувавши у 1981 р. Суд національної безпеки, а у 1983 р. всю систему військових судів. У Німеччині в мирний час лише за двома конституційними підставами (для кораблів військово-морського флоту та для військ, що знаходяться за кордоном) можуть утворюватись суди військово-кримінальної юстиції (ч. 2 ст. 96 Конституції ФРН), але урядові структури, у тому числі Міністерство оборони ФРН, досі утримуються від ініціатив щодо реалізації вказаної норми. Проте навіть у випадку реалізації цієї норми такі суди діяли б лише у першій інстанції і лише стосовно військових злочинів, а вищою інстанцією (касаційною) щодо їхніх рішень була б Федеральна судова палата (загальносудова установа, яка за статусом наближена до Верховного Суду України). У Великій Британії та Іспанії військові суди із суддів-віськовослужбовців діють лише у першій інстанції, а далі вони перебувають під контролем невійськових судових установ. Діяльність британських військових трибуналів перебуває під наглядом Відділення Королівської лави у Високому суді. Саме у цьому суді в 1951 р. утворено Військовий апеляційний суд із суддів Високого суду, деяких шотландських і ірландських суддів, яких призначає лорд-канцлер, тобто із суто «цивільних», а не військових осіб. Далі апеляції на рішення вже цього суду можуть подаватись до Суду Палати лордів. Таким чином, діє подвійний демократичний контроль за судочинством у військових судах.

В Іспанії у військових судах служать лише близько 20 суддів-військовослужбовців, включаючи суддів-слідчих (населення — більше 40 млн.), в Україні понад 150 лише суддів—військовослужбовців (населення — менше 50 млн.). Апеляційного оскарження рішень військових судів законодавство Іспанії не передбачає. Далі за інстанційно-організаційною ієрархією утворено військову палату (8 суддів) Верховного суду Іспанії як касаційну інстанцію. Судді цієї палати є цивільними особами. Формування палати відбувається наступним чином — всі судді призначаються Генеральною Радою Судової влади (аналог української Вищої ради юстиції), з яких 4 — за пропозицією Міністерства юстиції із суддів кримінальних судів звичайної юрисдикції, а 4 — за пропозицією Міністерства оборони із суддів військових судів, які після призначення зобов'язані одразу вийти у відставку і заступити на посаду суддів Верховного суду як невійськові особи.

Влада, безпека, інформація: досвід Франції

Незважаючи на те, що право доступу до інформації з'явилося ще у XVIII столітті, воно традиційно асоціюється з США. Однак, першими країнами, у яких громадяни одержали право на інформацію, були Скандинавські країни – Швеція (де конституційний Закон про свободу преси був прийнятий Ріікстагом в 1766 р.), а потім, на два століття пізніше, Фінляндія (Закон від 1951 р.). В 1966 р. був прийнятий американський Закон про свободу інформації, у якому були представлені нова інтерпретація й нові законні форми захисту свободи інформації. В 1970 р. аналогічні закони були прийняті в Данії й Норвегії, в 1973 р. – в Австрії, в 1978 р. – у Франції та Нідерландах, в 1990 р. – в Італії, в 1992 р. – в Угорщині, в 1993 р. – у Португалії, в 1994 р. – у Бельгії, в 1997 р. – в Ірландії, а в 1999 р. – у Чеській Республіці. У цих країнах відкритість стала законним принципом, а таємність – виключенням.

Прикладом вдалого поєднання відкритості інформації про силові відомства з виправданим збереженням державної таємниці є Біла книга Франції: «Національні інтереси і дотримання демократичних правил повинні дозволити окреслити те поле діяльності, на якому представники оборони і ЗМІ можуть ефективно і гласно співпрацювати. Але основним принципом тут є гласність. Щоб уникнути дезінформації – необгрунтованих чуток, кривотлумачень, підозр – кожен повинен передусім давати точну і ясну інформацію з фактів; реагувати негайно, безпосередньо за ходом подій; нарешті, коли це визнано необхідним (!), оголошувати і мотивувати будь-яке вилучення або контроль». Як показує досвід тієї ж Франції, інформаційне забезпечення загальнонаціонального обговорення проблем безпеки має на меті залучення громадянського суспільства до їхнього вирішення й підтримку прийнятої воєнної політики. «Оборона буде міцною і надійною тільки тоді, коли вона будується на вірній політичній концепції, справедливість якої не викликає сумніву в очах всієї нації». А оскільки відповідальність за цю політику несе Уряд, роль першої скрипки в процесі роз’яснення нації всієї сукупності визначальних чинників цієї концепції належить йому. Посередником між Урядом і суспільством є громадянська експертиза урядового ж підпорядкування і відповідні ЗМІ. Інший, демократичний, полюс формування суспільної думки створюють громадські організації і політичні партії, незалежні аналітичні центри і неурядові ЗМІ.

“Війсковий парламентарій”: німецький досвід

Виходячи із шведської моделі діяльності держслужбовців, що розглядають претензії громадян до урядових чиновників, парламент ФРН в 1956 р. увів інститут уповноваженого бундестагу з питань бундесверу. Згідно ст. 45б Конституції ФРН, він повинен захищати права військовослужбовців і бути допоміжним органом при здійсненні парламентського контролю над збройними силами (ця стаття – єдина в Основному Законі, у якій використано термін “парламентський контроль”). Закон про уповноваженого бундестагу з питань бундесверу 1957 р. конкретизує його конституційний статус. Так, уповноважений, якщо йому стали відомі обставини порушень конституційних прав військовослужбовців або принципів внутрішнього керівництва збройними силами, повинен у рамках парламентського контролю з доручення бундестагу (або комітету з обороні) або за власною ініціативою почати вживати відповідні заходи. Уповноважений може зажадати від всіх службових інстанцій бундесверу подання інформації й документів, заслуховувати свідків й експертів і при підозрі в здійсненні провин або злочинів направляти матеріали компетентним органам для накладення на винних штрафних санкцій або залучення до дисциплінарної відповідальності, право здійснення нагляду за військовими частинами в будь-який час без попередження. При цьому всі судові й адміністративні органи федерального рівня, земель і громад повинні на вимогу уповноваженого надавати йому необхідну підтримку.

Велике практичне значення мають щорічні доповіді вповноваженого бундестагу по справах бундесверу, які викликають значний суспільний резонанс (у деяких випадках вони зіштовхуються із запереченнями з боку міністерства оборони). Крім того, у разі потреби відповідний комітет парламенту має невід’ємне право проголошувати себе комітетом з розслідування порушень у військовій сфері.

Сьогодні інститут уповноваженого бундестагу з питань бундесверу загальновизнаний як найважливіший елемент системи демократичного контролю й внутрішнього управління. Доступність уповноваженого й навіть можливість того, що кожен військовослужбовець може звернутися до нього, оминаючи всі службові інстанції, визначили порівняно невелике число грубих порушень основних прав у збройних силах ФРН, а відхилення в поводженні начальників від норм законів у розглянутій області швидко припиняються. У середньому на ім'я уповноваженого щорічно надходить 8-10 тисяч заяв і скарг. Ретельний їхній розгляд допомагає всім інстанціям, що несуть відповідальність за положення справ, мати ясну картину про настрої в армії й служить свого роду “системою раннього попередження” негативних явищ у силових структурах.

Демократизація сектору безпеки: досвід Центральної і Східної Європи

Впровадження “атлантичної” моделі військово-цивільних відносин і демократичного контролю у країнах Центральної і Східної Європи проходило у два етапи. На першому етапі відбувалася «декомунізація» національних армій. Урядами і парламентами було вжито таких заходів: ліквідовано зв’язок між комуністичними партіями і збройними силами; розпущено політичні та ідеологічні відділи; радикально змінено функції офіцерів, відповідальних за політичне і моральне виховання особового складу; партійні організації виведено за рамки армій; припинено обов’язкове виконання партійних обов’язків військовослужбовцями; виведено корпоративне військове представництво із органів комуністичної партії; ліквідовано зв’язки між органами військово-політичного виховання, військовою прокуратурою та військовою службою безпеки; деполітизовано і деідеологізовано систему військової освіти; дозволено іншим партіям проводити припустиму політичну агітацію в армії, припинено дискримінацію за партійною ознакою.

Із завершенням процесу «декомунізації» країни ЦСЄ дістали можливість приступити до безпосереднього впровадження демократичного контролю і встановлення відповідних демократичному суспільству форм контролю за принципами і правилами, запропонованими країнами НАТО і ЄС. Насамперед парламентами країн були окреслені нормативні рамками функціонування силових структур і перш за все армії.

Так, юридична база Румунської національної армії, грунтуючись на відповідних положеннях конституції 1991 р., включає цілу систему законів про організацію національної системи оборони, військове навчання населення, цивільну оборону, статус військовослужбовців, про критерії готовності економіки та території до оборони. Відповідний комітет парламенту стежить за виконанням цих законів, розробляє військовий бюджет і контролює військові витрати.

У Болгарії визначальними є положення Конституції, які розвиваються і конкретизуються в Законі про Оборону та Збройні сили, у низці законів про армію. Тут також створено парламентський комітет з національної безпеки.

Наступним важливим кроком у справі запровадження демократичного контролю за сектором безпеки і встановлення відповідних демократичному суспільству військово-цивільних відносин у країнах Центральної і Східної Європи стало призначення цивільних осіб на ключові посади у військових установах. У Румунії цивільні особи обійняли посади міністра оборони, державного секретаря з оборонної політики та міжнародних відносин, заступника голови Колегії з національної оборони. В Болгарії міністерство оборони було реорганізовано таким чином, що всі принципово важливі пости в усій міністерській структурі стали обіймати цивільні.

В Угорщині відповідно до Акту № CXXV (1995 р.) уряд контролює діяльність цивільних служб безпеки, призначаючи для цього спеціального міністра; військові служби контролюються міністром оборони. Міністр, призначений для контролю за цивільними службами, не може бути міністром внутрішніх справ, міністром оборони або міністром юстиції. Це міністр без портфеля, який визначає конкретні завдання служб, здійснює нагляд над їхньою діяльністю, регулює їхні функції й організацію. Він має право розробляти загальні й конкретні інструкції, але не має права зміщати керівників служб і втручатися в їхню роботу в межах їхньої компетенції. Міністр має право визначати завдання для цивільних служб і видавати накази. Він здійснює контроль за витратою бюджетних коштів і за законністю діяльності служб. Міністр також уповноважений направляти рекомендації Прем'єр-міністрові щодо призначення й звільнення керівників цих служб й їхніх заступників.

Із вступом у НАТО, відповідно до міжнародної практики, в Угорщині, навіть працюють агенти з відкритим статусом, але їхні завдання й функції такі ж як, наприклад, у військових або економічних аташе. Мінімальні контакти є навіть зі спецслужбами таких країн, які не вважаються в НАТО союзниками. Широкий обмін інформацією й співробітництво вкрай необхідні, адже проблема торгівлі наркотиками, контрабанда людей і зброї, стосується всіх без винятку держав. Тому органи національної безпеки Угорщини, в інтересах боротьби зі згаданими явищами, готові навіть кооперуватися з будь-якими відповідними службами. Існують численні гарантії того, що секретні служби не будуть використатися в політичних цілях. Окрім зазначеного вище Закону, гарантом виступає й вся міжнародна мережа органів безпеки, органічною частиною якої є Угорщина, при чому ця мережа співробітничає винятково зі службами, що працюють на демократичній основі позапартійної політики.

Важливе значення для демократизації сектору безпеки має розподіл повноважень і відповідальності між суб’єктами системи оборони в контексті військово-цивільних відносин. Певною мірою проблема розподілу відповідальності і повноважень – це проблема відносин між міністерством оборони і Генеральним штабом. Деяким країнам регіону притаманне домінування цивільного елементу. В Чехії Генштаб стратегічно цілком інтегрований в систему міністерства оборони і підпорядкований цивільному міністру. Румунія дає зразок більш незалежної ролі Генштабу: його голова призначається і підзвітний лише Президенту країни.

Окремо зазначимо, що у рекомендаціях з контролю над внутрішніми службами безпеки, прийнятих у квітні 1999 р. Радою Європи для країн-членів, виражається заклопотаність тим, що спецслужби «часто ставлять інтереси того, що вони сприймають як інтереси національної безпеки та своєї країни, над повагою до прав особистості». Відзначається, що, оскільки спецслужби часто не контролюються належним чином, існує великий ризик «зловживань владою та порушень прав людини, якщо тільки не буде забезпечений правовий і конституційний захист». У цьому зв'язку в числі інших заходів рекомендується не сполучати функції спецслужб і правоохоронних органів і не надавати спецслужбам статус військової організації. Законодавцям, говориться в документі, «варто прийняти ясні й адекватні закони», що ставлять служби безпеки в правові рамки, визначити, «який вид оперативної діяльності, супроводжуваний високим ступенем ризику порушень прав особистості, може застосовуватися в конкретних обставинах» і передбачити «необхідні захисні міри проти зловживань».

Як бачимо, національні системи демократичного контролю за військовими у європейських країнах різні. Навіть там, де присутні однакові елементи (бюджетне право парламенту або посада цивільного міністра оборони), за формою вони не однакові. Значна розбіжність спостерігається у питанні наданих (або не наданих) прав військовому як «державному громадянину в уніформі», а саме: свобода висловлювати свої думки; політична діяльність; членство у профспілках або об’єднаннях військових тощо. Уповноважений у справах військових (при парламенті) з усіх країн-членів НАТО є лише в Німеччині, де цей інститут себе добре зарекомендував. У Франції існує спеціальна контролююча інспекція для збройних сил – незалежна цивільно-військова структура, яка формується із висококваліфікованих вищих офіцерів і службовців; підпорядковуючись безпосередньо міністру оборони, вона має широкі повноваження з контролю над збройними силами.

Висновки та пропозиції

В залежності від форми політичної влади та характеру взаємозв”язку силової (безпекової) та державно-політичної сфер, відносини в сфері контролю над сектором безпеки можна озділити на три великі групи, як корелюються з відповідними типами цивільно-військових відносин

  • відносини, засован на згоді силовиків, політичної еліти та громадянського суспільства;
  • відносини, засновані на чіткому розподіленні силових і громадянських інститутів;
  • відносини конфліктного типу, характерні для перехідних політичних режимів та стадій формування якісно нової державності.

На відміну від таких країн як Іран, Ізраїль, Індія чи Туреччина (що тяжіють до відносин згоди), країни Західної Європи є яскравим прикладом системи розподільчого типу, тоді як Україна багато в чому залишається на стадії відносин конфліктного типу. Тому якщо ми прагнемо створити в Україні сучасний, відкритий для суспільства і шанований в народі сектор безпеки не “преторіанської” або воюючої, а мирної демократичної держави (тільки на цих засадах можна інтегруватися в НАТО), то обмежитися лише сліпим копіюванням однієї з багатьох існуючих в Європі форм демократичного контролю явно недостатньо. Не допоможе також механічна перебудова силових структур та, зокрема, банальні скороченням армії чи просте підпорядкування прикордонних військ “під” МВС.

Для створення повноцінної системи демократичного контролю за сектором безпеки “європейського зразку” (відносин, заснованих на чіткому розподіленні силових і громадянських інститутів) в Україні необхідні: по-перше, контроль та участь законодавчої влади у військовій політиці, що передбачає відкритість бюджетного процесу та можливість впливу парламенту на процес призначення на ключові посади в цих структурах; по-друге, існування інституту цивільних міністра оборони, міністра внутрішніх справ та голови СБУ (адже проблемою залишається викорінення із свідомості багатьох “силовиків” психологічні установки “преторіанців” радянського зразку); по-третє, відкритість несекретної інформації з питань національної безпеки; по-четверте, допуск омбудсмена, преси та громадських організацій до нагляду за життєдіяльністю силових структур (а не тільки армії, що має місце зараз).

Проблема демократичного контролю за сектором безпеки є для України відносно новою, отже, на нашому шляху євроатлантичної інтеграції попереду нас очікує тривалий період адаптації до нових цінностей, а національні інститути демократичного контролю – нелегкий процес пристосування до якісно нових “безпекових” реалій.



 Цит. за Герасимов А.П. Підхід до проблеми громадянського контролю над оборонною сферою України з позицій теорії управління // Стратегічна панорама. – 2002. – № 4.)

 Виходячи із теми і цілей дослідження, ми змушені “за дужками” залишити невоєнний сегмент сектору безпеки.

 Samuel P. Huntington. The Soldier and the State: The Theory and Politics of Civil- Military Relations. – Vintage Books, 1964.

 Див. Арбатов А.Г. Демократия и ядерное оружие // "Россия в глобальной политике". № 3, Май - Июнь 2005 http://www.globalaffairs.ru/numbers/14/4155.phpl

 Грін Дж. Розширення НАТО і ЄС: наслідки для реформи невійськового сектора безпеки в Україні // Дзеркало тижня – 2004. - №23. - 12 - 18 червня

 Для порівняння, 3 жовтня 2002 р. Палата представників Національних зборів Бєларусі погодилася з виправленням президента до закону про Збройні сили Республіки Бєларусь про виключення парламентського контролю за діяльністю армії.

 Административное право зарубежньїх стран. - М: Спарк, 1996. – С.63.

 Шишкін В.І. Судові системи країн світу: Навч. посіб.[У 3-х кн.]. Кн. 1. — К.: Юрінком Інтер, 2001. - С.62-65.

 Шишкін В.І. Судові системи країн світу: Навч. посіб.[У 3-х кн.]. Кн. 2. — К.: Юрінком Інтер, 2001. - С.210-212.

 Белая книга по вопросам обороны. Франция. – М.: Посольство Франции в России. Министерство иностранных дел, 1994. – 153 с.

 Белая книга по вопросам обороны. Франция. – М.: Посольство Франции в России. Министерство иностранных дел, 1994. – 153 с.

 Кюберт Й. Цивільний контроль над збройними силами. Досвід Німеччини // Військо України. – 1998. – № 5-6. – С. 23.

 Мироненко П., Постников С., Барановський В. Цивільний контроль над ЗСУ // Народна армія – 2001. – № 206 (2385). – 6 листоп.

 Інтерв”ю Ласло Кьовера "Мадьяр немзет" (Будапешт) 1 марта 2000 г

 Див. Маслюк С.Г. Военно-гражданские отношения в России. Проблемы демократического контроля над военной сферой. – М.: Цими, 1998. – С.23.




читайте також:
18.12.2008 "Східний вимір політики ЄС у контексті національних інтересів України"
26.08.2008 "Діагнози Мюнхена: сум’яття та дефіцит стратегій"
30.06.2008 "Неортодоксальний погляд на Росію"
30.01.2008 "В очікуванні Бухарестського саміту НАТО"
03.11.2007 "Українсько-російські відносини: зліти та падіння." (К.: Т-во “Знання” України, 2007. – 24с.
Стратегічна панорама
Стратегічна Панорама   Національний інститут проблем міжнародної безпеки видає щоквартальний науково-аналітичний збірник "Стратегічна Панорама".

 

Спеціалізована Вчена Рада
Постановою президії ВАК від 12 березня 2008 р. № 14-08/3 в інституті створено спеціалізовану вчену раду Д26.723.01 із правом приймати до розгляду та проводити захист дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) наук зі спеціальностей:

21.01.01 – Основи національної безпеки держави
(паспорт перелiк питань);

21.03.01 – гуманітарна і політична безпека держави;

21.03.02 – регіональна безпека держави;

21.03.03 – геополітика

21.04.01 – Eкономічна безпека держави
(паспорт перелiк питань);

Головою спецради призначено д.філос.н, професора М. А. Ожевана, ученим секретарем спецради - к.політ.н. Т. С. Стародуб.

Видання

Публікації

Моніторинг