Рада національної безпеки і оборони України

Інститут утворено Указом Президента України від 16 березня 2001 року № 173 “Про Національний інститут проблем міжнародної безпеки”.

Інститут ліквідовано Указом Президента України від 2 квітня 2010 року № 471 “Про оптимізацію діяльності з розроблення наукових засад національної безпеки України”.

 

"Кінець Імперії"


14.04.2003
Жеребецький Євген

У 70-х роках мину­лого століття амери­канський соціолог Рендал Коллінз, відомий також як фахівець з те­орії   конфліктів, вирішив перевірити, чи поширюється дія цієї теорії на сферу держав­ної влади. Американсь­кий вчений зробив спробу дослідити при­чини виникнення, ди­наміку розвитку і розпаду імперій. “Результатом стала теорія умов, які визна­чають геополітичні підйоми і спади в територіальній владі, разом з наслідками, які випливають із цих змін влади”2. Тут слід відзначити, що це суто геополітичне завдання Р.Коллінз намагався вирішити, наповнюючи
геополітичну теорію даними, добутими емпіричним шляхом. А матеріалом йому слугували історичні-атласи Європи, Близького Сходу і Китаю, які охоплювали період за останні 3000 років. Робота з атласами дозво­лила Р.Коллінзу не лише перевірити і уточнити уста­лені геополітичні положення, але й істотно поповнити їх власними дослідженнями.           

У результаті, поєднавши геополітичну теорію і ви­явлені феномени в єдину модель, Р.Коллінз побачив, що “фактори ресурсної і позиційної переваги призво­дять спочатку до розширення декількох окраїнних зе­мель, до дроблення внутрішніх держав, до наступного радикального спрощення ситуації через завоювання всього регіону (геополітичної ойкумени) однією або двома імперіями, які в майбутньому неминуче розпада­ються через нездатність контролювати занадто розши­рену територію. Після цього цикл починається заново, однак вже з інших центрів геополітичної експансії”3. Ось так коротко і вичерпно сформулював суть теорії ге­ополітичної динаміки Р.Коллінза його новосибірський колега проф. М.Розов.

У 1980 році у США розпочалася президентська кам­панія, і республіканці стали активно мусувати тему ядерної переваги СРСР над Америкою. Р.Коллінз, який нещодавно сформулював переконливу теорію геополітичної динаміки, вирішив застосувати цей інстру­мент для аналізу геополітичного потенціалу двох супер­держав — США і СРСР. “Геополітична теорія включає в себе п'ять принципів причинних процесів, пов'яза­них динамікою нагромадження. На мій подив, всі п'ять головних принципів теорії показували, що Радянський Союз уже пройшов пік своєї могутності, і заповідали його майбутній занепад”4. Натомість геополітичний по­тенціал США залишався на тому ж рівні, і жодних катаклізмів у найближчій перспективі не передбачалось.

Добуті результати Р.Коллінз оприлюднив на своїх лекціях у декількох провідних американських універси­тетах. Як згадує вчений, реакція була незмінне негатив­ною. Нарешті, у 1986 році він написав статтю під на­звою “Майбутній розпад Радянської імперії” і надруку­вав її у збірнику власних нарисів “Веберіанська соціологічна теорія”, де й описав причини і механіку розпаду імперії. Сама ж стаття з прогнозом пролежала на полиці до Великого Вибуху СРСР.

Оскільки рамки статті дозволяють нам лише при­близно викласти основні постулати соціологічної геополітичної теорії Р.Коллінза, згадаємо тільки про най­важливіше.

Услід за М.Вебером Р.Коллінз твердить, що легітимність всякої влади має не внутрішнє, а зовнішнє походження “Політика працює ззовні досередини, а са­ме: зовнішні, військові стосунки держав є критичними детермінантами їх внутрішньої політики. Вебер висуває тезу, що легітимність пов'язана з владною позицією держави на міжнародній арені”5. По суті, це означає, що чим більші успіхи правлячої еліти на геополітичній арені, тим вища її легітимність всередині країни. І ще одне базове положення, висловлене автором, звучить так: “Держава в своїй основі є організація військової сили на території... Коли територіальний контроль опиняється під загрозою або стає більш затратним, дер­жава сама зазнає напруження, змінюється чи розпа­дається. П'ять принципів — суть пояснення і передбачення того, як змінюється територіальний контроль”6.

По-друге, читаючи Р.Коллінза, треба пам'ятати, що, створюючи теорію геополітичної динаміки, базові по­ложення про причини територіальних змін вчений за­позичив з геополітичної теорії. До них належать факто­ри окраїнної і серединної .(центральної) позиції, факто­ри ресурсів (демографічних, територіальних і еко­номічних) і фактор ваги контролю над власною тери­торією. Спираючись на ці категорії, він: сформулював свою теорію геополітичної динаміки:

Принцип 1. Перевага в розмірах і ресурсах сприяє територіальній експансії; за інших, приблизно рівних умов територіальне більші, густіше населені і багатші ресурсами держави розширюються воєнним шляхом за рахунок менших і бідніших держав.

Принцип 2. Геопозиційна або “окраїнна” (marchland) перевага сприяє територіальній експансії; держа­ви, які мають ворогів на меншому числі фронтів, роз­ширюються за рахунок держав, які мають ворогів на більшому числі кордонів.

Принцип 3. Держави в середині географічного регіону мають тенденцію з часом дробитись на менші територіальні одиниці.

Принцип 4. Кумулятивні процеси приводять до під­корення всього регіону двома-трьома завойовниками з масштабними гонками озброєння і вирішальними війнами (showdown  war) між нечисленними суперниками.

Принцип 5. Занадто велике розширення (overextention) спричиняє ресурсне напруження і розпад держа­ви. Останній, п'ятий, принцип Р.Коллінз уточнює: чим далі військова держава виходить за межі своєї “старто­вої бази”, тим вищі її затрати на утримання військових
контингентів. Занадто велике розширення створює не­безпеку недостатнього контролю за своїми окраїнними територіями, які можуть або відділитися, або стати лег­кою здобиччю ворога, і, по-друге, завелике розширен­ня призводить до захоплення нових етнічних одиниць,
які не прилягають до серцевинної (heartland) території.
Звідси — з кожним новим етнічним поясом падає мо­ральний дух армії завойовників і зростає воля до опору підкорених народів.  

Дозволимо собі ще раз нагадати, що усі ці виснов­ки американський вчений зробив емпіричним шляхом, досліджуючи причини і динаміку розвитку давніх імперій Європи, Середнього Сходу і Китаю.

Наведені вище 5 принципів і є тією теоретичною базою, на підставі якої було зроблено передбачення про майбутнє Радянського Союзу. Окремо слід виділи­ти те, що теорія геополітичної динаміки Р.Коллінза не має доктринального характеру — це не керівництво до дії і не конструювання політики, як, наприклад, робо­ти З.Бжезінського чи К.Хаусгофера. Його теорія побу­дована на емпіричному, головним чином історичному, матеріалі і має дескриптивний характер. Вона ні до чо­го не спонукає — просто описує і передбачає, що ста­неться з якоюсь конкретною державою за певних об­ставин. У 1980 році, за 11 років до розпаду Союзу, Р.Коллінз блискуче передбачив, як і чому розпадеться СРСР. Причому сама теорія, як уже згадувалось вище, була створена на зовсім іншому матеріалі. Таким чином, наукова цінність концепції Р.Коллінза полягає в тому, що вона не є передбаченням ad hoc стосовно од­ного конкретного явища, а становить, модель, яку мож­на застосувати до нескінченного числа об'єктів.

Перша фаза Великого Вибуху

Розглянемо тепер, як Р.Коллінз аргументував свій прогноз про неминучий занепад і розпад Радянського Союзу:

Перший принцип стосується величини території і ресурсів. З кінця XIV ст. і до поч. XVIII ст., маленька Московія шляхом військової експансії невпинно наро­щувала свій потенціал, і в 1700 році Москва володіла найбільшою в Європі армією. Через 300 років Радянсь­кий Союз, спадкоємець Московської імперії, ці перева­ги втратив. Коллінз зіставив величину валового національного продукту, активних військ і резервістів СРСР з потенціалом його противників. Порівняння вийшло не на користь Союзу. Співвідношення за насе­ленням вийшло 1 : 3.5 не на користь СРСР, а за загаль­ними економічними ресурсами — 1 : 4.6. Регулярні війська СРСР (разом із союзниками) — 5.5 млн., про­тивників — 9.32 млн. Співвідношення 1:1.7. У кризовій ситуації СРСР міг би мобілізувати 3.8% свого населен­ня. Якщо б суперники СРСР мобілізували свої збройні сили на такому ж рівні — на виході вони б отримали 64-мільйонну армію (sik). (Китай — частка мобілізації 0.76%, Японія — 0.24%). Таким чином, на кінець XX ст. СРСР ресурсну перевагу втратив.

Другий принцип —  геопозиційна, окраїнна перева­га. Московія на печатках своєї історії розширювалась, маючи за спиною рідконаселену північну лісову зону, а у XVI ст., захоплюючи Сибір, воювала з розрізненими, погано озброєними структурами. Після Другої світової війни імперія поширила свій вплив на захід за рахунок слабких серединних держав Східної Європи. І на цьо­му все скінчилось, бо далі Радянський Союз зіткнувся з монолітом романо-германських західних держав. У першій половині минулого століття Московська імперія захопила значні території слабкого Китаю7, од­нак після об'єднання Китаю у 1949 році СРСР отримав колосального потенційного суперника на південному сході, та ще й з ядерною зброєю на додаток. Так СРСР з окраїнної держави перетворився в центральну із Ки­таєм, США і Японією з одного боку і Західною Євро­пою — з другого. Йому довелось захищати кордони протяжністю 58 тис. км.

Третій принцип, — фрагментація і розпад централь­них (серединних) держав. Оскільки СРСР перетворив­ся з окраїнної в серединну державу — неминуче всту­пав у дію третій принцип: центральні держави фрагментуються і розпадаються. Оскільки Радянський Союз утворився шляхом завоювання окремих етнічних груп і держав, то в ньому склалися сприятливі умови для та­кого розпаду. Нарешті, СРЄР складався із 15 формаль­но незалежних держав із власними органами управління. До моменту розпаду наявність цих незалеж­них де-юре суб'єктів практично нічого не значила, на­томість, коли почався розпад Союзу, вони стали цент­ром кристалізації нових суверенних держав. Коллінз підкреслював, що фрагментація не може розпочатися до воєнної чи політичної кризи, але, раз почавшись, буде продовжуватись по висхідній. Історичні факти свідчать, що процес розпаду великих імперій тривав двісті—триста років. Саме тому розпад Радянської імперії за Р.Коллінзом мав би тривати упродовж XXI і XXII віків.

Четвертий принцип — спрощення ситуації шляхом завоювання. Р.Коллінз трактує холодну війну, як крайнє спрощення геополітичної ситуації з фактичним розподілом сфер впливу між двома супердержавами. Світова ядерна війна була б, за Коллінзом, яскравою ілюстрацією цієї тези (showdown war), однак ще у 1980 році учений передбачав, що настане патова ситуація, при якій одна з держав остаточно вичерпає свої ресур­си і фрагментується. Хід історії підтвердив цей прогноз вченого.

П'ятий принцип говорить про небезпеку надмірно­го розширення, що призводить до неможливості кон­тролювати територію і до її вразливості. Проблема по­лягала ось в чому: занадто велике розширення (overextention) означало, що імперія була вимушена утримува­ти свої військові контингенти на великій віддалі від серцевинної території, що призводило до ресурсної на­пруги в тилу і, в кінцевому результаті, до державної дезінтеграції. Кажучи простіше, чим далі від серцевин­ної території, хартленду, розмішені військові контин­генти держави-завойовника, тим більше зростають ко­шти утримання цих військ. Саме лише транспортуван­ня амуніції, провіанту і живої сили потребує великих коштів, і основні витрати стосуються саме транспорту8. Контроль над Східною Азією (В'єтнам, Лаос, Камбод­жа) на Сході і військовий контингент в колишніх країнах-сателітах Східної Європи — на Заході , коло­сальні транспортні витрати і утримання військових баз на Кубі і в північній Африці, нарешті військова аван­тюра в Афганістані — явно перевищили геополітичні можливості СРСР. Як наголошує Р.Коллінз, імперії, які досягли точки максимального розширення, тратять контроль над військовою організацією і політичним керівництвом протягом декількох років, що призводить до падіння режиму і роздроблення держави9.

Ось що пише Р. Коллінз за 10 років до розпаду СРСР: “Падіння центральної влади Російської імперії є передумовою сильних етнічних сепаратистських рухів. Формальна машинерія для розчленування Радянського Союзу вже є. П'ятнадцять величезних, етнічно різних областей офіційно є автономними державами, які во­лодіють місцевими урядами у ролі механізмів локаль­ного управління. В поточній практиці ця автономія має малий ефект, оскільки військові сили, грошова систе­ма і економічне планування контролюється органами центральної влади, а політичне управління здійснюється єдиною Комуністичною партією. Зна­чимість існування структури автономних етнічних дер­жав полягає в тому, що вона підтримує етнічну іден­тичність у цих державах і забезпечує організаційний каркас, який дозволить з'явитись окремим державам, коли центральний уряд буде серйозно ослаблений”10.

Пізніше, коли у 1989 році розпався Варшавський договір, а в 1991 році — Радянський Союз, причому відбулося це практично за його сценарієм, вчений при­знався, що зовсім не чекав, що його прогнози збудуть­ся так швидко.

“Помилка” Р.Коллінза

Уважний читач безумовно помітив, що сценарій американського соціолога попри усі свої очевидні і не­заперечні достоїнства, має одну доволі серйозну ваду: неправильно вказано “час X” Великого Вибуху Імперії. Як уже говорилось вище, Р.Коллінз передбачав, що СРСР буде фрагментуватись доволі довго, протягом ХХІ-ХХІІ ст.. І справді, історія каже, що колапс Римсь­кої імперії чи Візантії продовжувався декілька століть.

Що ж насправді трапилось, і чи справді помилився учений? Прямої відповіді на це у статті Р.Коллінза не­має. На щастя, існує ясне тлумачення цієї “помилки” у прихильника Р.Коллінза і блискучого коментатора йо­го праць професора Н.Розова. “Не було... теоретично передбачено точного часу (рік і місяць) колапсу імперії. ...Геополітична теорія дозволяє судити про очікувані тенденції лише тривалих проміжків (30—50 літ); події всередині цих проміжків мають випадковий характер. Розпад Варшавського блоку і наступний за ним розпад СРСР увійшли в зазначений період, однак повністю передбачення про фрагментацію Радянської імперії на слабкі частини, підпорядковані сильним окраїнним державам (читай США, Японії і Китаю), ще не справ­дилось. Те, що було б черговим успіхом теорії Коллінза, стало б життєвою трагедією для нас — росіян”11. І ще одна цитата з праці Н.Розова: “Навіть без додаткових розрахунків можна з великою впев­неністю стверджувати, що до кінця століття ситуація для Росії різко погіршилася, оскільки китайське насе­лення, економіка і військово-технічний рівень не­ухильно ростуть (в безпосередній близькості від наших південно-східних кордонів), тоді як в Росії продов­жується депопуляція, економічна стагнація, недостатнє забезпечення армії і вимивання населення зі східних регіонів. Іншими словами, в роботі Коллінза, крім про­гнозів, що виправдалися, про фрагментацію Радянської імперії (розпад Варшавського блоку і СРСР), містяться підстави для очікування наступних, набагато трагічніших для Росії подій”12.

На цьому місці, ще раз перелічивши основні поло­ження теорії геополітичної динаміки Р.Коллінза, мож­на було б і закінчувати статтю. Проблема, однак, поля­гає в тому, що з розвалом Союзу, як уже згадувалось вище, процес розпаду колишньої імперії аж ніяк не припинився. У відповідності з основними постулатами теорії наступним етапом розпаду СРСР має бути повна фрагментація колишньої імперії на слабкі і не­життєздатні державні утворення з наступним підкорен­ням цих фрагментів сильними окраїнними державами — США, Японією, Китаєм і Єдиною Європою. Кажу­чи простіше — розпад Радянського Союзу це лише по­ловина справи, напіврозпад. Друга половина — це фрагментація Росії.

Друга фаза

Виходячи із сказаного, наступний аналіз неминучо­го, на наш погляд, розпаду сучасної Російської Феде­рації слід робити саме зважаючи на спадковість і про­тяжність дезінтеграційних процесів, які розпочались ще в Радянському Союзі. Чому важливо усвідомити, що майбутній розпад сучасної Росії не є чимось якісно новим і окремим, а лише ланкою неперервного проце­су започаткованого в СРСР? Бо в такому випадку ми ясно побачимо, що і зовнішні, геополітичні, і внут­рішні фактори розпаду Російської Федерації продовжу­ють діяти за старим сценарієм:

  • ані сама держава, ані владна еліта не зазнали жод­них трансформацій, а тому імперія котиться до розпа­ду по старій стежці;
  • як і десять років тому, продовжується економічний занепад РФ і її стрімке технологічне відставання не лише від розвинутих країн Заходу, але й від колишніх аут­сайдерів — країн Азійсько-Тихоокеанського регіону (АТР) і Китаю;
  • це веде до стрімкого погіршення загального рівня життя в кращі і до катастрофічної депопуляції, особли­во на схід від Уралу; наслідком цих процесів є втрата контролю над власною територією, яка стає занадто ве­ликою для Росії;
  • якщо центр не здатен контролювати власну тери­торію — розвивається регіональний сепаратизм, після чого держава розпадається на декілька незалежних ут­ворень, які через доволі короткий час переходять під протекторат сусідніх потужних окраїнних держав;
  • наступний крок — повна втрата суверенітету.

Все. Цикл закінчився. Натомість нам важливо усві­домити, що навіть характер перебігу окремих етапів розпаду також буде подібним до тих, що вже були в ми­нулому . Наприклад, ми не припускаємо можливості військових конфліктів між РФ і Китаєм в майбутньому через територіальні претензії, тобто реалізацію 4 прин­ципу Р.Коллінза про показові (showdown) війни. Найімовірніше, все відбудеться, як в СРСР — еко­номічне і військове виснаження РФ дозволить Китаю мирним шляхом забрати собі стільки території, скільки йому дозволять інші супердержави. Спробуємо, однак, обґрунтувати наші міркування.

Як уже говорилось вище, всяке надмірне розширен­ня веде до послаблення або навіть втрати контролю над власною територією. Звідси російські вчені роблять висновок від зворотного: територіальне зменшення Ра­дянського Союзу до розмірів РФ, оточеної слабкими сусідами, дає можливість Росії в середньо- чи довго­терміновій перспективі відновити щодо своїх сусідів імперські домагання. “Концепція Коллінза дає нам можливість задуматись над тим, якою б могла бути оп­тимальна геополітична конфігурація Росії-СРСР. На­приклад, чи таким насправді цінним набутком виявив­ся для нашої країни у післявоєнний період весь регіон Східної Європи, контроль над яким по суті і викликав перенапругу військової і політичної інфраструктури імперії”13. І ще різкіше: “Зменшення Росії скоріше поліпшило, ніж погіршило геополітичне становище на­шої країни”14. Залишимо поки що це, дещо несподіва­не твердження російських вчених без коментарів і спробуємо глянути на майбутнє Росії, застосовуючи принципи Р.Коллінза.

Перший принцип — ресурсна перевага. Після 1991 року найбільших втрат зазнав ресурсний потенціал імперії. Російська імперія після розпаду Союзу втрати­ла чверть території, майже половину населення і поло­вину ВНП. Сьогоднішній дещо вищий рівень життя росіян в європейській частині РФ порівняно із країна­ми СНД вдається утримати лише завдяки сприятливій кон'юнктурі цін На нафту.

Відчутних збитків зазнає російська економіка від та­кої неіснуючої раніше статті витрат як плата за транзит. За певних обставин ці витрати можуть сильно зрости. Розпад СРСР призвів до розвалу господарських зв'язків між суб'єктами господарювання і республіками і до різкого зменшення виробництва. Таким чином, Росія, втративши свою західну частину, стала більш північною і більш східною державою, ніж вона була до 1917 року. Не менш значних втрат Росія зазнала і в азіатській частині, оскільки великі родовища нафти і газу та прибутки від них лишились поза межами Росії.

Натомість найбільша загроза, з якою зіткнулась Росія на початку XXI століття, — це демографічна проблема.

Коротко суть цієї проблеми полягає в:

  • природному скороченні приросту населення внаслідок низької народжуваності і високої смертності;
  • внутрішній неконтрольованій міграції населення з північних і східних регіонів в Європейську частину РФ;
  • своєрідному російському демографічному know how, яке полягає в прогресуючому вимиранні титульної нації (росіян), а також угрофінів і збільшенні питомої ваги неслов'янського населення.
  • гігантському демографічному вибуху в суміжних з Росією країнах АТР, особливо в Китаї.

Протягом XX століття населення Росії зменшується вже вчетверте, однак, на відміну від трьох попередніх (Перша світова і громадянська війни, штучний голодо­мор і колективізація і Друга світова війна), причини те­перішнього скорочення населення виключно демо­графічні. Різке падіння народжуваності демографи про­гнозували ще 20 років тому, однак публічного характе­ру ця проблема набула лише протягом останніх років. Російські і зарубіжні демографи одноголосне стверджу­ють, що це явище має яскраво виражену тенденцію до наростання, і прогнозують різке зменшення натураль­ного приросту населення Російської Федерації. Це до­бре видно з поданої нижче таблиці.

Таблиця 1. Динаміка натурального приросту РФ за останні 10 років

1991    +110 тис.        1996    -818 тис.

1992    -207 тис.         1997    -751 тис.   

1993    — 738 тис.                 1998    -  696 тис.

1994    - 870 тис.                    1999    — 923 тис.

1995    — 832 тис.                 2000    — 958 тис.

За прогнозами експертів ООН у 2025 році населен­ня Росії буде становити 138 млн. осіб, але більш пе­симістичний прогноз Держкомстату РФ передбачає зменшення населення Росії до 130 млн. осіб вже у 2016 році. Однак, як стверджують демографи, насправді ре­альний процес депопуляції відбувається набагато швид­ше. Так, російський демограф Є.Андрєєв прогнозує зменшення чисельності громадян Росії через 50 років до 93 млн. Тут треба відзначити, що у ці розрахунки за­кладено майбутній міграційний приріст. Без майбутніх мігрантів через 50 років населення Росії зменшиться-наполовину, тобто до 70 млн. осіб.

Оскільки російські експерти вже давно дійшли вис­новку, що Росія не здатна вирішити демографічну кри­зу, спираючись лише на власний потенціал, то вирішальне значення в державній політиці РФ для поліпшення складного демографічного стану надається міграційній політиці. Варто зауважити, що саме імміграція (найбільша у 1994 р. — 810 тис.) і є тим фак­тором, який дещо поліпшує важкі демографічні показ­ники РФ. Проблема, однак, полягає в тому, що міграція із сусідніх країн має вкрай ненадійний харак­тер: розраховувати на стабільний потік можна дише у тому випадку, коли економічна і політична ситуація в самій Росії буде привабливою для іммігрантів, або тоді, коли в прикордонних з Росією країнах ситуація буде далеко гіршою, ніж у Росії. (Наприклад, збільшення потоків етнічних росіян (і слов'ян) з азіатських рес­публік СНД в Росію різко зросло у зв'язку із збройни­ми конфліктами у цих республіках (1991-1994), а також через катастрофічну інфляцію і спад економіки в пост­радянських країнах). Однак, як твердять російські фахівці, міграційний приріст протягом останнього часу різко погіршав у зв'язку із зростанням зворотного про­цесу — еміграцією з Росії: так, у 2001 році позитивне сальдо в результаті еміграційно-імміграційних процесів становило лише 61.5 тис. осіб.

Для того, щоб повною мірою усвідомити, якого ве­личезного значення надає Росія імміграції, наведемо уривок із праці “Стратегія для Росії”, написаній екс­пертами Ради зовнішньої і оборонної політики (СВОП) під керівництвом С.Караганова:

“Після 2005 р. в Росії прогнозується стрімке при­родне падіння кількості працездатного населення, яке може досягнути 1 млн. осіб на рік. "Це не просто ско­рочення, це обвал. Робоча сила буде одним з найдефіцитніших, якщо не найдефіцитнішим ресурсом в Росії. На короткий проміжок — 3—4 роки — падіння працездатного населення може дещо компенсуватися за рахунок підвищення пенсійного віку, проте такий крок призведе до ще стрімкішого зменшення працез­датного контингенту в майбутньому. Якщо Росія почне стабільно виходити з економічної кризи, єдиним дже­релом поповнення її трудових ресурсів може стати ли­ше імміграція. Отже, перспективна міграційна політи­ка Росії — це перш за все імміграційна політика.

Якщо ж Росія буде більш-менш стійко розвиватися, у XXI ст. вона, можливо, стане головною країною імміграції у світі, подібно до Сполучених Штатів Аме­рики в ХГХ і XX ст.”15.

До сказаного додамо, що підтримувати стабільний потік мігрантів в Росію на потрібному рівні можна дво­ма способами: або створюючи для них привабливий клімат в самій Росії, або цілеспрямовано організовую­чи нестерпні економічні і політичні умови в країнах-донорах. Без сумніву, експерти СВОП - у своїх прогно­зах враховували обидва варіанти стимуляції зовнішньої міграції в Росію.

Інша, не менш серйозна, проблема, з якою зіткну­лася Росія на початку XXI століття, — це вкрай нерівномірний розподіл її людських ресурсів по регіонах. Стан справ такий: загальна площа сучасної РФ становить понад 17 млн. кв. км, а населення — 145.924,9 тис16. В Європейській частині Росії, загальна площа якої дорівнює 25.2% від загальної площі РФ (4.309,5 тис. кіз. км), мешкає 114.752 тис., в Азійській частині, на яку припадає 74.8% території РФ (12.765,9 млн, тис. км) — 31.172,9 тис. осіб. При цьому щільність населення в Європейській частині — 26.6 особи на 1 кв. км, а за Уралом — на порядок менша —.2.4 особи Ще більша проблема — це райони Крайньої Півночі прирівняні до них території, які займають 11.900 млн кв. км (69.7%), на яких проживають 11.533,5 тис. осіб Тут щільність населення становить менше 1 особи на кв. км (див. табл. 2).

Таблиця 2. Населення і територія федеральних округів Російської Федерації на початок 2000 г.

 

Наявне населення, тис. осіб

Територія, тис. км

Частка території,

%

Щільність населення,

Осіб/км

осіб/км

Російська Федерація

145.924,9

17.075,4

100

8,5

в тому числі федеральні округи: "

   

Центральний

37.142,3

650,7

3,8

56,8

Північно-Зах щний

14.515

1.677,9

9,8

8,6

Південний

21.694,7

589,2

3,4

36,6

Приволзький

32.017,8

1.038

6,1

30,8

Уральський

12.603,2

1.788,9

10,5

7

Сибірський

20.792,5

5.114,8

30

4,1

Далекосхідний

7.159,4

6.215,9

36,4

1,2

Європейська частина

114.752

4.309,5

25,2

26,6,

Азіатська частина

31.172,9

12.765,9

74,8

2,4

Райони Крайньої Півночі і прирівняні до них

11.533,5

11.900

69,7

1

Наведемо вибірково дані щодо щільності заселення деяких північних російських регіонів:

  • Чукотський автономний округ — 0.1 особи на кв. км.
  • Якугія-Саха — 0.3 особи на кв. км.
  • Магаданська обл. — 0.5 особи на кв. км.
  • Евенкійський авт. округ — 0.02 особи на кв. км.
  • Таймирський авт. округ — 0.05 особи на кв. км.
  • Корякський авт. окр. — 0.1 особи на кв. км.
  • Камчатська обл.. — 0.8 особи на кв. км.
  • Ямало-Ненецький авт окр. — 0.7 особи на кв. км.
  • А так виглядає щільність заселення на півдні Азійської частини Росії і на Далекому Сході — на кор­доні з Китаєм:
  • Приморський край — 13.1 особи на кв. км.
  • Хабаровський край — 1.9 особи на кв. км.
  • Амурська обл. — 2.7 особи на кв. км.
  • Читинська обл.. — 2.9 особи на кв. км.
  • Республіка Бурятія — 2.9 особи на кв. км.
  • Ангінський Бурят. авт. окр. — 4.2 особи на кв. км.
  • Усть-Ординський Бурят. авт. окр. — 6.4 особи на кв. км
  • Іркутська обл. — 3.6 особи на кв. км.
  • Красноярський край — 1.3 особи на кв. км
  • Республіка Тува — 1.8 особи на кв. км

Тут нам лишається додати, що з протилежного боку кордону, в Китаї, щільність населення перевищує 13С осіб на 1 кв. км. Зрозуміло, що такий величезний пере­пад демографічного потенціалу створює колосальну на­пругу на кордоні, яка рано чи пізно закінчиться екс­пансією на новий життєвий простір. З чийого боку бу­де іти ця експансія і якого вона буде кольору — пояс­нювати зайве.

Ця похмура картина російської демографії буде не­повною без такого важливого фактора, як внутрішня міграція в Росії.

Характерною рисою внутрішньої міграції Російської імперії як в царський, так і в радянський період була її спрямованість із заходу на схід. Особливого динамізму і розмаху цей процес набув за часів Сталіна і в 60-х ро­ках XX ст. Так, з 1926 по 1959 рік населення Західного Сибіру зросло в 1.5 раза, Східного Сибіру — в 2 рази, а Далекого Сходу — в 3 рази. В період з 1959 по 1989 рік населення північних регіонів Сибіру і Далекого Сходу зросло з 1.9 млн. до 4.8 млн., а південних при­кордонних районів Сибіру — з 20.6 млн до 27.3 млн. осіб. Зрозуміло, що такий стрімкий приріст населення у вкрай несприятливих природних умовах відбувався не за рахунок натурального приросту, а шляхом міграції. Донором для Зауралля виступав захід СРСР, зокрема Україна. Характерно, що починаючи з 60 і першої по­ловини 70-х років спостерігається значний відтік насе­лення із Західного Сибіру, особливо із його південної частини. Це єдиний виняток із доволі потужного і, го­ловне, постійного потоку мігрантів із Заходу на Схід, за Урал. Пояснити цей феномен доволі просто: на 60 ро­ки припадає повернення на батьківщину депортованих в 40-х роках західних українців і чеченців, а кримських татар — в Середньоазіатські республіки. За деякими даними, лише південь Західного Сибіру тоді втратив 1,2 млн. осіб. В цілому ж з моменту освоєння Сибіру в XVI—XVII ст. міграція Ішла Із заходу на схід, а ресурси — в зворотному напрямку.

Ця картина різко міняється після 1991 року. Розпад СРСР та розрив економічних і політичних зв'язків вик­ликали зворотні тенденції: вперше від освоєння Сибіру і Далекого Сходу у XVI—XVII ст. міграційні потоки по­вернулись в зворотному напрямку. Лише за 10 років існування незалежної Росії вони призвели до надзви­чайно важких наслідків. Вперше від свого заселення Далекий Схід почав втрачати населення. Так, за ос­танні 10 років населення Чукотського авт. округу ско­ротилось на 56%, Магаданська обл. втратила 40%, Кам­чатська обл.4— 18%, Сахалінська обл. — 16%, Республіка Саха (Якутія) — 10%. Через скорочення армії різко зменшилось населення південних районів Дале­кого Сходу — на 10%. Отже, сьогодні територія Росії за Уралом, як твердять фахівці, перетворилась в зону суцільного відтоку населення.

Для того, щоб краще уявити собі реальність загро­зи, перед якою опинилась Росія у XXI ст., наведемо де­які статистичні дані стосовно найбільш неблагополучного у цьому відношенні Чукотського автономного ок­ругу: у 1989 р. на території округу мешкало —157 тис. осіб, у 2001 р. — 68.9 тис. осіб. Як бачимо, населення скоротилося вдвічі. Якщо врахувати, що аборигени на Чукотку не приїжджали і зараз її не покидають, то ви­явиться, що лише за 90-ті роки прийшле населення Чу­котки скоротилось майже у 3 рази. Виїжджають молоді сім'ї з дітьми, через що різко погіршується демографічний склад населення.

На величезній території Чукотського автономного округу знаходяться 3 міста, 18 селищ міського типу і 40 сіл. Сьогодні 13 з 18 (!) селищ перебуває в процесі ліквідації. Варто наголосити на тому, що, крім стихій­ної нерегульованої міграції на захід і південь Російської Федерації, існує державна федеральна і регіональна політика, яка стимулює переселення пенсіонерів і не­працюючих в кліматичне сприятливі зони17. Характер­но, що лише 15% переселенців осідають в інших регіонах Далекого Сходу. Основна маса мігрує в Євро­пейську частину РФ, на Північний Кавказ і в Україну18. Як вихід із ситуації експерти СВОП пропонують при­скорити виселення з Чукотки непрацездатного насе­лення, натомість проблему дефіциту робочих рук вирішувати шляхом контрактного найму і запрошення і на роботу китайських робітників.

Ми свідомо приділили так непропорційно багато уваги ілюстрації першого принципу геополітичної ди­наміки Рендала Коллінза, оскільки вважаємо, що саме втрата ресурсної переваги є одним з найважливіших чинників, який веде Росію до дезінтеграції.

Другий принцип — геопозиційна перевага. З розпа­дом СРСР Росія назавжди втратила своїх союзників з Варшавського договору і прибалтійські країни.. Це практично відрізало Росію від торговельних і військових портів у Балтійському морі. Вихід із складу імперії Ук­раїни, Білорусі і Молдови призвів до втрати Росією “проток” до. Європи. І якщо втрата Польщі, Угорщини і Чехословаччини справді зменшила економічне наван­таження на імперію, то відхід України, Прибалтики, Молдови і Білорусі означав створення навколо Росії сірої зони, яка за певних умов має усі шанси трансфор­муватись у територію НАТО і з часом — ЄС. У цьому випадку на заході Росія буде межувати з НАТО і в пер­спективі — з ЄС. з новим утворенням з колосальним ресурсним і геопозиційним потенціалом, а на сході — з такими монстрами, як Китай, Японія і США.

Таким чином, після розпаду СРСР Російська імперія, втративши чверть території, стала ще більш се­рединною державою, а її геопозиціний ресурс істотно погіршився. Вона опинилась між сконсолідованою єдиною Європою на заході і Китаєм, США і Японією на сході, втратила торговельні порти на Чорному і Балтійському морях, і перед нею постала загроза оста­точно позбутись Чорноморських військових баз в Кри­му і Грузії.

Третій принцип — держави всередині географічного регіону мають тенденцію з часом розпадатись на менші одиниці. Сучасна Росія, як і СРСР у XX ст. — середин­на держава оточена із заходу, сходу і півдня суперника­ми, які переважають її у ресурсному і геопозиційному плані. Спочатку розглянемо, однак, внутрішні факто­ри, які загрожують цілісності Російської Федерації.

Як говорилось вище, наявність в РФ 89 адміністра­тивно-територіальних одиниць з власними органами управління і власними представницькими і законодав­чими органами є серйозною передумовою для відцент­рових тенденцій. В “мирний час” такі утворення самі по собі не здатні серйозно розхитати цілісність держа­ви, що добре видно на прикладі Чечні чи Татарстану. Однак на випадок серйозної економічної чи політичної кризи або сепаратистських заворушень одночасно в декількох точках імперії суб'єкти федерації мають шан­си здобути самостійність. Так само, як це відбулося у 1991 році, коли розпався Союз. Щоб забезпечитись від такого сценарію, В.Путін після обрання його президен­том істотно обмежив самостійність суб'єктів федерації: РФ була поділена на 7 федеральних округів, керівників яких призначає президент. Сьогодні В.Путін нама­гається переконати Думу законодавчим шляхом скасу­вати виборність керівників регіональних адміністратив­них утворень РФ.

Як уже згадувалось вище, однією з передумов дер­жавного розпаду є високий ступінь етнолінгвістичної фрагментації, наявність міжетнічних конфліктів і розміщення вогнищ сепаратизму вздовж кордону дер­жави. В Росії на сьогодні є низка суб'єктів, які нале­жать до прикордонної зони і в яких головною причи­ною потенційної нестабільності є національний фак­тор. Це північнокавказькі республіки Дагестан, Чечня, Інгушетія, Північна Осетія і Кабардино-Балкарія, сусідня Калмикія і Тува на півдні Сибіру. В усіх цих ре­спубліках титульний етнос є в більшості. За відповідних сприятливих умов усі ці республіки мають найбільше шансів відділитись від Росії і утворити власні національні держави.

У дещо іншій ситуації перебувають Татарстан і Баш­кортостан, оскільки ці республіки розташовані прак­тично в центрі сучасної російської етнічної платформи. По-друге, відцентрові тенденції тут набагато слабші че­рез те, що титульні етноси в цих республіках у мен­шості, а велика частина татар і башкирів мешкає поза межами своїх республік.

У всіх інших республіках Поволжя переважає російський етнос. Крім того, додатковим стабіліза­ційним фактором є належність місцевих угро-фінів до православ'я.

У Сибіру, на кордоні з Китаєм, потенційними кан­дидатами на відділення є Тува, Бурятія, Хакасія, Ачинський Бурятський і Усть-Ординський Бурятський національні округи. Однак реально претендувати на незалежність може лише Тува, титульний етнос якої ста­новить 3/4 усього населення і яка ще зберегла традиції державної незалежності.19

Що стосується північних національно-автономних округів, то відцентрові тенденції тут можуть мати лише економічний, а не національно-визвольний характер через малу кількість самих народів і через величезний економічний ресурс, зосереджений на півночі Сибіру.

Так чи інакше, але наявність юридичне оформлених національно-державних суб'єктів РФ створює реальні передумови для їх від'єднання за відповідних умов. Варто однак підкреслити, що сепаратистські, національно-демократичні рухи всередині РФ навряд чи здатні привести до дезінтеграції імперії. Як говори­лось вище, при розпаді імперій етнічний фактор грає серйозну, однак не вирішальну роль. У нашому кон­кретному випадку далеко більше значення будуть мати інші внутрішні фактори, зокрема цілеспрямована дезінтеграційна діяльність керівних еліт Російської дер­жави з метою розчленування Росії на декілька складо­вих частин.

Найбільш показовий приклад — це регіональний сепаратизм, який має не етнічне, а адміністративне і економічне підґрунтя. Наприклад, за деякими даними, вже сьогодні політичний вплив “ЛУКОЙЛу” розповсю­джується на 22 суб'єкти Федерації, “Інтерроса” — на 25, “Сибнефті” — на 16. Регіони, в яких розташовані найпотужніші російські компанії, є, природно, еко­номічно найсильнішими. Кожний другий мер за Ура­лом є ставлеником якогось великого підприємства. Ве­лике занепокоєння Кремля викликає тенденція до створення на схід від Уралу міжрегіональних асоціацій “Сибирское соглашение” і “Дальний восток”. Москва небезпідставно підозрює регіональну еліту в спробі об'єднання і консолідації зусиль з метою ефективнішо­го протистояння диктатові центру. Економічні причи­ни таких союзів ні в кого не викликають сумнівів. Але економічні вимоги — це лише початок процесу: далі будуть вимоги політичні.

Все сказане стосується внутрішніх факторів, здатних привести Російську імперію до розпаду. Усі ці фактори не мають жодного значення за умови, що є сильний центр і висока легітимність влади. Однак внутрішні об­ставини набувають вирішального значення у випадку, коли центральна влада занепадає, а сусідні держави по­силюються. Зрештою, найбільший парадокс, який логічно випливає з теорії Коллінза, полягає в тому, що від центральної влади іноді нічого не залежить: вона може бути достатньо легітимною і стан економіки може бути досить високим. Однак, раптом у сусідній державі стається демографічний вибух і науково-технічна рево­люція, які призводять до різкого економічного стрибка. Після чого сусіди скуповують в країні усю власність і інтелект, а держава спочатку фактично, а з часом і юри­дичне втрачає свій суверенітет. Жодні кордони в такій ситуації не є перешкодою.

Росія — не виняток. Як і в інших випадках, вирішальне значення в остаточному розпаді РФ буде мати, звичайно, зовнішній, геополітичний фактор. Існування ж адміністративне і юридичне оформлених напівдержавних структур (сьогоднішніх суб'єктів РФ) і наявність протиріч між ними і центром визначать в майбутньому лише конфігурацію розломів російської етнополітичної платформи.

А тому розглянемо 4 положення теорії Р.Коллінза.

Четвертий принцип — спрощення ситуації шляхом завоювання. Ще раз процитуємо Р.Коллїнза. “Кумуля­тивні процеси приводять до періодичного довго­термінового спрощення (тобто до підкорення всього регіону двома-трьома завойовниками), з масштабними гонками озброєння і вирішальними війнами (showdown war) між нечисленними суперниками”20. Сценарії мо­жуть бути різними: в одному випадку одна потужна ок­раїнна держава захоплює іншу серединну, в іншому — декілька потужних окраїнних держав з різних боків по­глинають серединну державу, яка перебуває в патовій ситуації і, нарешті, третій варіант, про який говорить Р.Коллінз, коли дві світові потуги розривають слабку серединну державу пропорційно до власних геополітичних можливостей.

Сьогодні Росію оточують держави, які мають не ли­ше кращі геопозиційні можливості, але й давно випере­дили її за ресурсами. Після остаточного об'єднання ЄС на західних кордонах Росії утвориться єдина держава з населенням понад (0,5 млрд. осіб. На півдні і Далекому Сході з Росією межує Китай — 1 млрд. 284 млн. 304 тис. осіб, Японія — 126 млн. 182 тис. осіб і США — 272 млн. 640 тис. осіб. ВВП Китаю — 991 млрд. 203 млн. дол., Японії — 4 трлн. 395 млрд. 083 млн. дол., США — 8 трлн. 350 млрд. 957 млн. дол. Враховуючи загальну кількість населення сучасної Росії (146 млн. 393 тис.) і її економічний потенціал (375 млрд. 345 млн. дол.)21, ми маємо усі підстави зробити припущення, що РФ, як і СРСР, неминуче потрапляє під дію цих нових еко­номічних і військових сил. Сьогодні Росія слабка. А раз так — то її спробують розчленувати.

Незважаючи на те, що об'єднана Європа ще не ско­ро усвідомить себе як єдине ціле з єдиними стратегічни­ми цілями, небезпека, яка походить з боку неконтрольованої міграції, російської організованої злочинності і Корупції, призведе до жорсткої позиції європейців що­до Калінінграда. Запровадження візового режиму для транзиту в Калінінград приведе до скорої і неминучої втрати цього анклаву. Тобто, відбудеться процес, зво­ротний до того, який ми вже бачили в Південно-Східній Азії, коли сильна держава Китай приєднала Гонконг. Тут же — слабка держава Росія втратить свій “Гонконг” на користь об'єднаної Європи.

СІІІА і Японія вже давно з тривогою спостерігають за процесами, що відбуваються в Сибіру і на Далекому Сході. І якщо Японія не приховує своєї зацікавленості щодо “північних територій”, то пряма анексія частини Російської території навряд чи входить в довго­термінові плани США. Інша справа, що за певного розвитку подій США будуть вимушені втрутитись в процес розподілу Росії для обмеження впливу Китаю. В будь-якому випадку США категорично не зацікавлені в хаотичному раптовому колапсі Росії, оскільки це при-1 зведе до геополітичної дестабілізації всього південно-східного регіону Азії. США хотіли б контролювати те­риторію за Уралом за допомогою своїх ТНК.

Інша ситуація з Китаєм. Китай динамічно розвиває свою економіку. Для того, щоб і далі зберегти темп, він потребує технологій, ресурсів, території і нових ринків збуту. І все це є на північ від його кордонів. Крім того, і це найважливіше, в Китаї забагато людей.

А тому одним із вирішальних факторів геополітичного характеру, який може призвести до розпаду Росії, є Китай.

Статистика. У 2002 році в Китаї проживає 1.284,303,705 осіб22. За іншими даними, сьогодні у світі кількість китайців становить 1.5 млрд. осіб. (Китай+діаспора). Природний приріст — 0.87%. (Нагадаємо, в Росії — від'ємний приріст — 0.33%). Структура приро­сту в Китаї — 15.55 народжень на 1000 осіб, 6.77 смер­тей на 1000 осіб. Китайці емігрують за кордон — 0.38 мігр. на 1000 осіб. Середня тривалість життя чоловіків - 70.02 р., жінок - 73.86 р. (В Росії - 62.29 і 72.97 відповідно). На одну жінку в Китаї припадає 1.82 дити­ни (В Росії — 1.3). У 80 роки ВВП на душу населення в СРСР дорівнював 30% від американського, а в Китаї — 5%. Сьогодні ж ВВП на душу, населення в Китаї і в Росії однакові і становлять приблизно 15 відсотків від американського рівня. Однак на відміну від Росії, яка лише 20% свого ВВП вкладає в інвестиції, китайці тра­тять на це 40% свого ВВП. Зрозуміло, що від цього й зростання китайської економіки удвічі більше. Як пе­редбачають деякі аналітики, через 20 років ВНП Китаю досягне 20 трлн. дол., в той час як США — 13.5 трлн.

Велику турботу російських демографів викликає різниця демографічних потенціалів Росії і Китаю. Так, лише у великих китайських містах реальне і приховане безробіття сягає 26-38 млн. осіб, а на селах — 150-220 млн. осіб, тобто армія китайських безробітних і частко­во зайнятих перевищує все населення Росії23. Передба­чається, що найближчим часом в Китаї на 160 млн. збільшиться чисельність робочих рук. На прикордонній з Китаєм російській території проживає 7-8 млн. росіян, а з іншого боку кордону — 106 млн. китайців. Густота населення в найбільш заселеному Приморсько­му краї — 13.5 особи на кв. км, а в Китаї — 130. Незва­жаючи на те, що велика кількість етнічних китайців ро­ками постійно проживає на території Росії, вони, од­нак, не поспішають брати російське громадянство. За різними прогнозами (див. вище) до 2050 р. населення Росії може зменшитись до 70 млн. осіб, натомість на­селення лише континентального Китаю (без Гонконгу, Тайваню і Макао) зросте до 1.5 млрд. осіб. Нарешті, як говорилось вище, вперше з часів освоєння росіянами Східного Сибіру, Далекого Сходу і Примор'я спос­терігається міграційний відтік населення з цих російських територій. Що стосується Китаю, який практично освоїв усю свою придатну до економічної .діяльності територію, то мігрувати він може лише на північ, оскільки на всіх інших напрямках демографічна ситуація ще складніша. Так, наприклад, експерти ООН передбачають, що у 2050 році густота населення в сусідньому Бангладеш досягне 1800 осіб на 1 кв. км.24!

Незважаючи на те, що китайське керівництво твер­до заявило про відмову від територіальних претензій до Росії, китайська політична і ділова еліта вважає, що в минулому Росія шляхом несправедливих і нерівноправних договорів присвоїла, півтора мільйона квадратних кілометрів китайської території. Так, наприкінці правління Мао Цзедуна на виданих в Китаї картах май­же все Примор'я, прикордонні райони Читинської і, Амурської областей і Хабаровського краю китайці зара­хували до своєї етнічної території. Сьогоднішні ж ки­тайські ультра вважають своєю більшу частину конти­нентальної частини Далекого Сходу.

Сьогодні, після оголошення стратегічного партнер­ства між Росією і Китаєм і підписанням в рамках “Шанхайської п'ятірки” угоди про, добросусідство, співробітництво і непорушність нинішніх кордонів, Китай відкрито не висуває територіальних претензій до РФ. Однак, як твердять російські аналітики, “ще у 1989 році в Китаї була прийнята закрита програма освоєння російського Далекого Сходу і залучення його в зону політичного і економічного впливу Китаю. Через декілька років на засіданні Політбюро КПК партійним керівникам була представлена доповідь, в якій говори­лось про доцільність придбання в китайську власність земельних володінь і нерухомості на Далекому Сході, в Забайкаллі, Східному Сибірі, про підтримку китайської діаспори за кордоном. Цьому присвячена закрита ухва­ла Держради КНР, яка рекомендує місцевим органам влади, зовнішньоекономічним і іншим структурам за­охочувати експорт робочої сили за кордон”25. Крім то­го, як стверджує професор Інституту країн Азії і Афри­ки при МДУ Віллі Гельбрас, сьогодні настав новий етап в глобальній китайській міграції: Китай залучає земляцтва до вирішення далекосяжних, масштабних за­вдань. Останніми роками в Ггекіні, Брюсселі, Нью-Йорку, Токіо та інших містах відбулися форуми ки­тайських підприємців і мігрантів зі всіх країн світу. З великою швидкістю аналогічні структури появляються в промислових центрах Росії. “Сьогодні в неафішованих планах китайського керівництва, як стверджують експерти, організація явочного освоєння китайцями далекосхідних і сибірських прикордонних територій, створення компактних поселень з подальшим форму­ванням адміністративно-територіальних автономій. Потім, видно, слід чекати “боротьби за возз'єднання”, як це вже було в інших частинах світу”26. Врешті, за словами проф. В.Гельбраса, у 2000 році Голова КНР Цзян Цземінь “оголосив про перехід до нової зовніш­ньоекономічної політики, основним інструментом якої є експорт капіталів і створення транснаціональних компаній”27.

Росія межує з Китаєм на далекому сході і півдні своєї території. Довжина російсько-китайського кордо­ну становить 3 605 км. на південному сході і 40 км. на півдні. Російсько-китайеький кордон ще від радянсь­ких часів був традиційно добре облаштований і .в при­близно такому ж стані зберігається до сьогодні. Чого не можна сказати про новий російсько-казахеький кордон протяжністю 6 846 км. який практично не контро­люється ані однією із сторін і через який в Росію нала­годжено стабільний потік контрабанди і нелегальних мігрантів з Китаю. Як твердять ро




читайте також:
16.04.2008 "Так нам и НАТО. Украине в альянсе не место! Его уже почти заняла Россия"
12.02.2008 "Тегеранские зарисовки"
22.11.2007 "Тбіліська криза"
13.11.2007 "БІОЛОГІЧНА ЗБРОЯ В РУКАХ ТЕРОРИСТІВ? ЩОДО "ЗНИКНЕННЯ" ЧУМНИХ БАКТЕРІЙ З ОДНІЄЇ АМЕРИКАНСЬКОЇ ЛАБОРАТОРІЇ"
11.10.2007 "Тбилисский кризис"
Стратегічна панорама
Стратегічна Панорама   Національний інститут проблем міжнародної безпеки видає щоквартальний науково-аналітичний збірник "Стратегічна Панорама".

 

Спеціалізована Вчена Рада
Постановою президії ВАК від 12 березня 2008 р. № 14-08/3 в інституті створено спеціалізовану вчену раду Д26.723.01 із правом приймати до розгляду та проводити захист дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) наук зі спеціальностей:

21.01.01 – Основи національної безпеки держави
(паспорт перелiк питань);

21.03.01 – гуманітарна і політична безпека держави;

21.03.02 – регіональна безпека держави;

21.03.03 – геополітика

21.04.01 – Eкономічна безпека держави
(паспорт перелiк питань);

Головою спецради призначено д.філос.н, професора М. А. Ожевана, ученим секретарем спецради - к.політ.н. Т. С. Стародуб.

Видання

Публікації

Моніторинг