Рада національної безпеки і оборони України

Інститут утворено Указом Президента України від 16 березня 2001 року № 173 “Про Національний інститут проблем міжнародної безпеки”.

Інститут ліквідовано Указом Президента України від 2 квітня 2010 року № 471 “Про оптимізацію діяльності з розроблення наукових засад національної безпеки України”.

 

"У СВІТЛІ ЄВРАЗІЙСЬКОЇ ДОКТРИНИ"


6.10.2002
РУКОМЕДА Роман

Тема євразійства, на наш погляд, є актуальною, оскільки, починаючи з 90-х років, до нього почали звертатися політичні кола. Євразійська концепція була не реанімована, як про це пишуть деякі дослідники, а просто помічена, передусім російськими політиками. На неї звернули увагу під час пошуків нової ідеології, яка змогла б об'єднати не лише народи Російської Федерації, а й усіх країн на теренах колишньої Російської імперії загалом. Євразійство розглядається нині як реальна сила, яка може стати ідеєю-правителькою, передусім на теренах РФ. На думку відомого українського науковця Вадима Скуратівського, за допомогою євразійства в Росії будується ідеологія "надзвичайної ударної сили", яку Росія, в разі побудови там третьої імперії, неодмінно використає. Але розгляд євразійства лише як інструмента імперської експансії є некоректним, оскільки воно є певним світоглядом, крізь призму якого пізнається сутність євразійських народів.

Євразійська тема є актуальною і для України, оскільки вона є частиною простору під назвою Євразія. Навіть історично український народ завжди знаходився у взаємодії як з європейськими, так і з азійськими народами. Зважаючи на зазначені фактори, тема євразійства є, повторимо, актуальною для України і без її розуміння неможливо орієнтуватись у сучасних політичних реаліях. Євразійство пройшло випробування часом і поступово нагромадило реальний потенціал, який себе обов'язково виявить.

Методологічні засади євразійства

Певним витоком, певною передумовою євразійства можна вважати ідеї російського філософа В. Соловйова, який вважав Росію "третім світом", покликаним синтезувати все, що властиве західному та східному світам, подолати їхню історичну обмеженість, щоб досягти "позитивної загальної єдності". На думку В.Соловйова, Росія мала окреме положення й призначення, їй була властива певна месіанська роль, яка і полягала у меті синтезу Сходу і Заходу. Із культурологічних позицій цю тему розвивав М. Бердяєв, котрий дуже критично ставився до крайнощів західницької і слов'янофільської концепції євразійства і засуджував "ідолопоклонство перед Європою".

Саму доктрину євразійства сформували в 20-х роках в еміграції такі діячі як М. Трубецькой, П. Савицький, Л. Карсавін, П. Сувчинський, Г. Флоровський та деякі інші. Саме вони запровадили в ужиток термін "Євразія".

Називаючи засновників євразійства, слід змалювати умови, в яких вони перебували.

Доктрину євразійства було створено в еміграції професійними істориками, географами, етнографами, культурологами, лінгвістами. Передумови її виникнення було проаналізовано вище, а поштовхом до появи стали події в Російській імперії 1917 - 1920 років, а саме: Лютнева, а згодом - Жовтнева революція і, зрештою, кривава громадянська війна. "Євразійці" були змушені залишити свою Батьківщину і у віддаленні від неї намагалися переосмислити її минуле, історію для того, щоб передбачити майбутнє і вплинути на нього. Перші "євразійці" за своїм характером були патріотами. Вони належали до табору в еміграції, який дістав назву "оборонці". Та незважаючи на радикальну трансформацію суспільного життя в Росії, не відреклися від своєї Батьківщини, а продовжували пов'язувати з нею свої долі. Саме з цієї причини вони пізніше пішли певною мірою на співпрацю з більшовиками. За таких умов і виникла євразійська концепція.

Центральним поняттям у євразійській доктрині є, звичайно, поняття "Євразія". "Євразія характеризується як певне замкнене і типове ціле і з точки зору клімату, і з точки зору інших географічних умов", - заявляли "євразійці" у своїй програмній книзі "Евразийство. Опыт систематического изложения", виданій у Парижі в 1926 році. Петро Савицький визначав Євразію як третій, серединний, материк, що лежить між Європою та Азією. На його думку, це замкнене і типове ціле з точки зору клімату та інших географічних умов. Отже, Євразія постає як особливий етнографічний, політичний, культурний та духовний світ. Вона є самодостатнім, єдиним організмом, який поєднує в особливому розвитку і взаємодії всіх тих, хто існує на її теренах. Таким чином, Євразія є, певною мірою, відокремлений, автаркічний світ, її особливості та відмінності відображуються навіть у географічних ознаках. А "євразійці", за словами П. Савицького, - це представники нового початку в мисленні і житті, це - група діячів, які працюють над радикальним перетворенням панівного світобачення та життєвого устрою.

Таким є визначення "євразійців" у вузькому значенні. А в широкому це - всі ті, хто мешкає на теренах Євразії й усвідомлює свою приналежність до євразійства.

Важливим поняттям для "євразійців" є становий хребет Євразії. Вони зазначають, що віссю, навколо якої оберталось історичне життя "євразійського світу", чи, інакше, географічного середовища, зайнятого російським народом та його державою, протягом усієї історії був кордон між степовою та лісовою зонами. Саме взаємодія історичних формацій степової зони, з одного боку, та лісової, з іншого, визначала дуже багато чого в політичній, культурній та економічній долі Євразії. Саме звідси розходяться хвилі поширення степових явищ на північ і лісових - на південь. Отже, поняття станового хребта Євразії займає важливе місце у євразійському світогляді. Бачення історичного процесу також відбувається в контексті взаємодії лісової і степової зон. Зокрема, "євразійці" вирізняли періоди "спроб об'єднання лісу і степу" (до 972 року), "боротьби лісу і степу" (972 - 1233), "перемоги степу над лісом" (1233 -1452), "перемоги лісу над степом" (1452 - 1696) і, зрештою, нового "об'єднання" лісу і степу (1696 - 1917). Взаємодія цих двох зон визначала характер подій в Євразії.

Однією з основ євразійства є твердження, що демократичний устрій сучасності має змінитися ідеократичним. Під ідеократією розуміється устрій, в якому правлячий прошарок відбирається за ознакою відданості одній загальній ідеї-правительки. Тобто, однією із світоглядних ідей "євразійців" є саме ідея ідеократичного устрою. Ідеократична держава має свою систему переконань, свою ідею-правительку, носієм якої є об'єднаний в одну-єдину державно-ідеологічну організацію правлячий прошарок. І тому ця держава неодмінно повинна сама активно організовувати всі сторони життя і керувати ними.

Ідеєю-правителькою справжньої ідеократичної держави може бути лише благо сукупності народів, що населяють певний автаркічний, особливий світ. На думку "євразійців", за ідеократичного устрою мають зникнути залишки індивідуалізму, і людина почне усвідомлювати не лише саму себе, а й свій клас і свій народ як частину єдиного, органічного цілого. На думку "євразійців", справжніх ідеократичних держав до XX століття не було.

Важливим поняттям у вченні "євразійців" є поняття "симфонічної особистості", яке було розроблене Л. Карсавіним. Передусім симфонічні особистості - це певні народи. Симфонічність проявляє себе в єдності, органічності і узгодженості між сукупністю індивідів у кожному народі. Симфонічна особистість проявляє себе в індивідах, станах та діях. Емпірично вона знаходить своє вираження в правлячому прошарку. "Євразійці зазначали, що симфонічна особистість не має особистісного буття, тобто емпірично вже (чи ще) не існує, якщо в ній немає правлячого прошарку або уряду, якщо не виливається вона в форму чіткої державності. Чим повніше її особистісне буття, тим сильнішою є її особистісна самосвідомість, тим чіткішою і могутнішою є її державна влада.

Через те в ранній, здоровий, період історії народу і в періоди піднесення його самосвідомості державна влада ззовні постає як єдина. Навпаки, розпорошення державності завжди є симптомом тимчасового гноблення чи навіть відмирання народу.

Отже, емпіричний прояв симфонічної особистості є в правлячому прошарку та в його здатності створити державу. Сутність симфонічної особистості полягає в органічному зв'язку народу з правлячим класом. Чим тіснішим є цей зв'язок, тим гармонійнішою є сама симфонічна особистість. І навпаки, коли відбувається від'єднання, за цим неодмінно настає розпад симфонічної особистості.

Отже, згадане поняття є важливим в євразійській доктрині, оскільки воно дає змогу розуміти увесь євразійський народ як єдиний організм, як симфонічну особистість. Правлячий прошарок у такому організмі відіграє свою особливу роль і має тісний зв'язок з народом. Симфонічність відображується у єдності.

Важливим моментом у вченні "євразійців" є велика роль релігії в суспільному житті. Зокрема, діячі цієї течії зазначали, що здорове соціальне суспільство може бути засноване лише на нерозривному зв'язку людини з Богом. Релігія розглядалась як певна духовна основа здорового суспільства. Велику роль у релігійному аспекті життя для "євразійців" відігравала православна церква. Саме православ'я вони брали як духовну основу для майбутнього євразійського народу . У зв'язку з цим поставала проблема поєднання релігійного ставлення до світу і життя з емпірично обґрунтованою практичністю. П. Савицький стосовно цього зазначав: "Не можна поза певною мірою безкарно паплюжити давню мудрість, бо в ній правда; не на основі прийняття як вищого принципу першорядне егоїстичних людських інстинктів, які закріпленні у філософії "войовничого економізму", але на основі просвітленого релігійним почуттям оволодіння і втримання цих інстинктів може бути досягнута вища на землі міра загального блага. Суспільство, яке піддасться виключно турботі про земні блага, рано чи пізно буде позбавлене й їх - такий страшний приклад спостерігається з досвіду російської революції..."

Таким чином, у євразійській концепції пріоритети було віддано духовним цінностям. Самі "євразійці" нещадно критикували західні держави за надання пріоритетів матеріальним цінностям. Суть західної системи полягає у "войовничому економізмі", який надає перевагу матеріальним цінностям за рахунок духовних. Західні суспільства, на думку "євразійців", досягли високого технічного рівня, але вони дуже деградували в духовній сфері. Таким чином, релігійна проблема і духовна проблема відіграють велику роль у євразійському світогляді.

Важливим методологічним поняттям, яким оперують "євразійці", є поняття культури. Вони зазначають, що будь-яка диференційована культура неодмінно складається з двох обов'язкових частин, які образно можна назвати "верхом" і "низом" будівлі певної культури. Під низом "євразійці" розуміють той запас культурних цінностей, яким задовольняють свої потреби найбільш широкі верстви національного цілого - "народні маси". Оскільки ці цінності утворюються в самому середовищі народних мас, то вони порівняно елементарні і не мають відбитку індивідуальної творчості. Цінності "верхнього запасу" створюються або ж самими пануючими верхами національного цілого, або для самих цих верхів і відповідають завжди більш витонченим потребам, більш високим вимогам. Як наслідок вони завжди порівняно складніші й менш елементарні, ніж цінності "нижнього запасу".

В нормальній культурі між "верхом" та "низом" завжди існують певний обмін та взаємодія. На думку "євразійців", основним елементом, який становив російську культуру, був елемент слов'янський. Але "євразійці" приділяють велику увагу азійському елементу в російській культурі. Вони намагаються вийти на більш глобальний культурний рівень.

Важливий аспект, на якому варто зосередити увагу, - це ідея пасіонарності, вироблена і створена відомим істориком - "євразійцем" Л. Гумільовим. Пасіонаріїв він визначав як осіб, які гостріше відчувають ситуацію, як осіб, які є лідерами в певних етносах чи народах. Для пасіонаріїв характерним є присвячення себе тій чи іншій меті, яку часом можна досягти лише протягом усього життя. Фактично саме пасіонарії є носіями вищезгаданої ідеї-правительки. Через них вона знаходить своє втілення. Для побудови євразійської ідеократичної держави необхідна наявність пасіонаріїв, які будуть цінити ідею вище свого життя і зможуть стати втіленням того правлячого прошарку, який забезпечить гідне втілення ідеї-правительки.

Але сутність євразійства базується на ідеї про туранській елемент у російській культурі та етносі. Історик М.Трубецькой писав про це так: "Східнослов'янські племена займали спочатку лише незначну частину тієї величезної території, яку займає сучасна Росія. Слов'яни заселили на початку лише невелику західну частину цієї території, річкові басейни, які поєднують Балтійське море з Чорним. Решта території сучасної Росії була заселена переважно тими племенами, яких прийнято об'єднувати під ім'ям "туранських", або "урало-алтайських". В історії всієї зазначеної географічної області туранські племена відігравали на початку більш значну роль, ніж східнослов'янські руські племена. Навіть у домонгольський період туранські держави в межах однієї європейської Росії були набагато значніші і вагоміші за варяго-руську державу.

Саме об'єднання майже всієї території сучасної Росії під владою однієї держави було вперше здійснено не руськими слов'янами, а туранцями - монголами. Поширення руських племен на Схід спричинило обрусіння деяких туранських племен. Співіснування росіян з туранцями проходить червоною смугою через усю російську історію. Якщо поєднання східного слов'янства з туранством є головним фактом російської історії, якщо важко знайти великороса, в жилах якого так чи інакше не текла б і туранська кров, і якщо та ж туранська кров значною мірою тече і в жилах малоросів, то абсолютно ясно, що для правильного національного самопізнання росіянам необхідно враховувати наявність у них туранського елементу, необхідно вивчати наших туранських братів". Таким чином, визнається значення туранського елементу в російській культурі.

"Євразійці" зазначають, що історично відбувалася недооцінка туранського елементу. Це перешкоджало правильному самопізнанню, а правильне самопізнання є не лише обов'язком кожної особистості, а й необхідною умовою розумного існування особистості, в тому числі й нації, яка теж певною мірою є особистістю зі своїм специфічним "обличчям" і рисами.

Під іменем "туранських", чи "урало-алтайських", розуміють такі п'ять груп народів:

- народи угро-фінські, які за ознаками мовної спорідненості підрозділяються на західних фінів, лопарів у Швеції, Норвегії, Північній Фінляндії та в Росії, мордву, черемисів, пермських фінів та угрів. До цієї ж групи належали і вимерлі давні племена: меря, весь, мурома та мещера, про які згадують руські літописи;

- самоїди, які ділилися на кілька племен і тепер майже вимерли. Збереглися вони лише в незначній кількості в Архангельській області та в північно-західному Сибіру;

- тюрки, до яких належали турки-османи, татари, мещеряки, тептярі, балкарці, кумики, башкири, киргизи-кайсаки, кара-киргизи, туркмени, сарти, узбеки, алтайці, якути, чуваші та ціла низка давніх вимерлих народів, з яких найбільш відомими є хазари, болгари, половці, уйгури;

- монголи, до яких належать у межах Росії калмики та буряти, а за її межами - власне монголи в Монголії;

- маньчжури, до яких, окрім власне маньчжурів, належать ще гольди й тунгуси.

Отже, туранці, власне, складаються з цих п'яти груп народів. Але тюрки відіграли в історії Євразії найбільш активну роль, яку "євразійці" оцінюють як корисну. На їх думку, позитивна сторона туранської психіки, головною особливістю якої є безперечне підкорення певному вищому принципу, навіть через особу якогось правителя, відіграла сприятливу роль у становленні російської державності. В Давній Русі таким керуючим принципом була православна віра, яка розумілась як органічне поєднання релігійних догматів та обрядів з особливою православною культурою, окремим проявом якої був і державний устрій з його ієрархічною пірамідою. Саме цей вищий принцип, однаковий як для кожного підданого, так само і для самого царя, скріпив Русь в одне ціле і керував нею.

Православна віра в давньоруському розумінні цього терміну була саме тією рамкою свідомості, в яку вкладалося все: приватне життя, державний устрій та буття всесвіту. Нехай саме православ'я було сприйняте росіянами не від туранців, а від Візантії, нехай воно навіть прямо протилежне в російській національній свідомості татарщині, все ж таки, саме ставлення російської людини до православної віри і сама роль, яку ця віра відігравала в її житті, були певною мірою засновані на туранській психології. Саме в силу туранських рис своєї психіки давньоруська людина не вміла відокремлювати своєї віри від свого побуту, свідомо виокремлювати із проявів релігії неіснуючі елементи, і саме через ці причини вона виявлялася слабким богословом, коли зустрічалася з греками. Та психологічна відмінність між руським і грецьким підходами до віри та обряду, яка так яскраво виявилася в епоху виникнення розколу, була наслідком саме тієї обставини, що в давньоруському національному характері глибоко вкоренилися туранські етнопсихологічні елементи, які були абсолютно непритаманні Візантії.

На думку “євразійців”, Московська держава виникла завдяки татарському ігу. Московські царі, далеко не закінчивши “збирання руської землі”, почали збирати землі західного улусу великої монгольської монархії. Москва стала могутньою державою лише після завоювання Казані, Астрахані і Сибіру. Російський цар був послідовником монгольського хана. "Повалення татарського іга" звелося до заміни татарського хана православним царем і до перенесення ханської ставки в Москву. Навіть персонально відчутний, вагомий відсоток бояр та інших службових людей московського царя складався з представників татарської знаті. За словами "євразійців", російська державність в одному зі своїх витоків вийшла з татарської. Отже, туранський елемент вплинув не лише на культурне, а й на політичне життя та долю російської держави і тих народів, що входили до її складу. З найбільшою користю для себе росіяни використали військові здобутки туранських народів, завдяки чому і змогли зберегти свою державність. Загалом Московська держава своїм виникненням має завдячувати як слов'янам, так і тюркам. Значення туранського елементу в російській культурі та етносі відіграє важливу роль у євразійській доктрині, і її не можна недооцінювати.

Цікавою і важливою є ідея становлення російської і євразійської культури. "Євразійці", зокрема П. Савицький, зазначали, що Євразія має конкретну культурно-історичну характеристику. В її культурне буття, яке, на думку "євразійців", передусім було представлене культурним буттям Росії, ввійшли елементи різних культур. Впливи Півдня, Сходу та Заходу послідовно головували в світі російської культури. Таким чином, культура як Євразії, так і Росії формувалася під тиском трьох центрів: Європи, Азії та Візантії з Півдня. Цей культурний фактор згодом істотно вплинув на політичний фактор як Росії, так і Євразії. На особливостях формування євразійського культурного світу робився істотний акцент.

Стосовно цієї ідеї П. Савицький у своїй праці "Євразійство" зазначав: "У категоріях не завжди достатньо тонкого поділу культур Старого світу на "європейські" та "азіатсько-азійські", культура російська не належить ні до одних, ні до інших. Вона є культура, яка поєднує елементи одних та інших і яка зводить їх до певної єдності". "Євразійське", в географічне просторових даних свого існування, російське культурне середовище отримало основи і ніби основний скелет історичної культури від іншої "євразійської" культури. Після цього відбулося нашарування на російському ґрунті культурних прошарків азіатсько-азійського (вплив Сходу) та європейського (вплив Заходу), "євразійська" якість російської культури була підсилена і стверджена. На наш погляд, недолік євразійської доктрини в цьому питанні полягав у повному ототожненні євразійської культури з російською культурою, що було зумовлене впливом російських слов'янофілів XIX століття.

Велику увагу "євразійці" приділяли критиці Заходу, зокрема Європи. Сутність цієї критики було викладено у праці М.Трубецького "Европа й Человечество". Основними об'єктами критики автора виступають європейський шовінізм та європейський космополітизм. Вони мають своїм підґрунтям психологію егоцентризму. М.Трубецькой доречно підкреслює, що європейська цивілізація, яка виникла на базі культури романо-германських народів, досягла високого технологічного рівня і вирішила, що вона має право оцінювати народи за критеріями "вищості" та "низькості". Самовпевненість європейців у власній вищості та сприйняття ними інших культур, зокрема слов'янської, як низьких автор і називає європейським шовінізмом. Європейський космополітизм полягає у прагненні створити єдину глобальну культуру, розчиняючи межі національних культур, але знову ж таки на основі європейської, романо-германської культури. Таким чином, європейський космополітизм є крайнім виявом європейського шовінізму.

Просування останнього М.Трубецькой бачить у процесі європеїзації, стосовно якої він зазначає: "Одним із найбільш тяжких наслідків європеїзації є знищення національної єдності, розчленування національного тіла європеїзованого народу. Порівнюючи самого себе з природними романо-германцями, європеїзований народ приходить до усвідомлення їх переваги над собою, і це усвідомлення разом із постійними скигленнями про свою відсталість поступово приводять до того, що народ перестає поважати самого себе. Патріотизм і національна гордість в європеїзованому народі завжди розвинуті надзвичайно слабо. Патріотизм у такому народі - надбання лише окремих одиниць, а національне самоствердження, великою мірою, зводиться до амбіцій правителів і керівних політичних кіл".

На наш погляд, М.Трубецькой дуже влучно проаналізував та визначив категорію європеїзованих народів. Зокрема, в наш час до них можна віднести чехів, словаків, поляків і, певною мірою, українців. Адже зазначені характеристики підходять до всіх цих народів. З іншого боку, на наш погляд, в Європі чехи, словаки й поляки ніколи повністю не сприймались як "свої", і до них завжди було, є і буде певне зверхнє ставлення.

М.Трубецькой також зазначає: "За умови імітування європейцями народу доведеться повністю відмовитися від самостійної культурної творчості, жити віддзеркаленим світлом Європи, перетворитися на мавпу, яка постійно імітує романо-германців. Внаслідок цього певний народ завжди буде "відставати" від романо-германців, тобто засвоювати та відтворювати різні етапи їх культурного розвитку завжди з певним запізненням, і опинитися стосовно природних "європейців" у невигідному, підкореному стані, в матеріальній та духовній залежності від них".

На наш погляд, ця характеристика влучно пристає до багатьох сучасних східноєвропейських народів. Вона також є засторогою прискореному процесу європеїзації в Україні. Адже надмірна європеїзація може спотворити національне обличчя, характер народу і зменшити його творчий потенціал. Тому сучасне явище "вестернізації" української культури є великою загрозою для всього нашого народу. Це - питання національної безпеки, і без його врахування та відповідного реагування на нього українська нація як така може взагалі зникнути з політичної карти світу.

Одним із основних понять "євразійців" є поняття ідеї-правительки ідеократичної держави. Саме її визначення та деякі риси було проаналізовано вище, але необхідно додати деякі аспекти. Як уже зазначалося, ідеократична держава має свою систему переконань, свою ідею-правительку, носієм якої є об'єднаний в одну-єдину державно-ідеологічну організацію правлячий прошарок, і в силу цього неодмінно повинна сама активно організовувати всі сфери життя та керувати ними. Вона не може дозволити втручання будь-яких непідвладних їй факторів, передусім усього приватного капіталу, в своє політичне, господарське і культурне життя і тому завжди є певною мірою соціалістичною.

Селекційною ознакою ідеократичного відбору має бути не лише загальний світогляд, а й готовність принести себе в жертву ідеї-правительці. Цей елемент жертовності, постійної змобілізованості, важкого навантаження, пов'язаного з приналежністю до правлячого відбору, повинен мати моральний престиж. Певний моральний престиж належить правлячому відбору і за будь-якого іншого устрою, але за ідеократичного він особливо сильний саме через те, що здатність принести себе в жертву ідеї-правительці є однією з основних селекційних ознак правлячого прошарку. Звідси випливає, що ідея-правителька має бути такою, щоб, по-перше, заради неї варто було приносити себе в жертву, і, по-друге, щоб жертва заради неї розцінювалась усіма громадянами як морально виправданий вчинок. Таким чином, "євразійці" виставляли ідею-правительку як певний ідол, заради якого було честю віддати своє життя. З іншого боку, лише за допомогою ідеї-правительки та ідеократичного устрою можна було об'єднати всі народи Євразії. Ідея-правителька мала спаяти євразійські народи в один організм, в одне ціле. Таким чином, це поняття займає чільне місце в євразійській доктрині.

Важливим у тлумаченні "євразійців" є питання націоналізму. Специфіка їх підходу до націоналізму полягала у сфері культури. Вони зазначали, що ставлення людини до культури свого народу може бути різне. У романо-германців це ставлення визначається особливою психологією, яку можна назвати егоцентричною. Людина з яскраво вираженою егоцентричною психологією підсвідоме вважає себе центром всесвіту, найкращою, найбільш досконалою з усіх істот. З усіх інших істот ті, які на неї схожі, є ближчими до неї і навпаки. Тому будь-яка природна група істот, до якої ця людина належить, визнається нею найбільш досконалою. Романо-германці наскрізь просякнуті цією психологією і всю свою оцінку культур світу будують саме на ній. "Євразійці" зазначають, що обов'язок кожного не романо-германського народу полягає в тому, щоб, по-перше, здолати будь-який власний егоцентризм, а по-друге, відокремити себе від "загальнолюдської цивілізації", від прагнення стати за будь-яку ціну "справжнім європейцем". Цей обов'язок можна сформулювати двома афоризмами: "пізнай самого себе" і "будь самим собою".

Боротьба з власним егоцентризмом можлива лише за допомогою самопізнання. Істинне самопізнання допоможе людині зрозуміти своє справжнє місце в світі, зрозуміти, що вона - не центр всесвіту. Це ж самопізнання приведе людину до розуміння загальної природи людей та народів загалом, до з'ясування того, що жодна людина не є центром чи вершиною. Від розуміння своєї власної природи людина чи народ шляхом заглиблення і самопізнання приходить до усвідомлення рівноцінності всіх людей та народів. Висновком із цих міркувань є ствердження власної самобутності, прагнення бути самим собою. І не лише прагнення, але і вміння. Бо той, хто самого себе не пізнав, не може і не вміє бути самим собою.

Отже, на погляд "євразійців", справжній націоналізм полягає передусім у самопізнанні. Як зазначає М.Трубецькой у своїй праці "Об истинном й ложном национализме", принципи "пізнай самого себе" та "будь самим собою" - це два аспекти одного й того самого положення. Істинне самопізнання знаходить свій вираз у гармонійній самобутності життя і діяльності певної особистості. Для народу - це самобутня національна культура. Народ пізнав самого себе, якщо його духовна природа, його індивідуальний характер знаходять свій найбільш яскравий вираз у його самобутній національній культурі, і ця культура є гармонійною. Створення такої культури і є справжньою метою кожного народу. Істинний націоналізм, на думку "євразійців", не може ґрунтуватися на егоцентризмі. Лише шляхом самопізнання можна забезпечити власну самобутність. З цими твердженнями "євразійців" важко не погодитись. Тому, на нашу думку, справжній націоналізм не може нав'язувати свої цінності іншим народам та культурам.

Таким чином, ми розглянули основні політичні ідеї "євразійців", які, на нашу думку, становлять сутність класичного євразійства.

Сучасне євразійство

Розглянемо сучасне євразійство. Як уже було зазначено, євразійська доктрина сформувалась у 20-30-х роках XX століття. Більшовики її не сприйняли, але певний час співпрацювали з "євразійцями" для того, аби контролювати процес розвитку євразійської ідеології. Реальний потенціал цієї доктрини був адекватно оцінений більшовиками, і саме з цієї причини було зроблено все, аби вона не була поширена на теренах колишнього СРСР.

На певний час євразійство майже зникає. Але у 70-х роках воно привертає до себе увагу радянської влади. Найдалекоглядніші функціонери із середовища комуністичної бюрократії відчували небезпеки, що їх приховувала прийдешня політична та економічна криза, і вже наприкінці 70-х - початку 80-х років проводили пошуки нової ідеологічної доктрини. Так, на окремих ділянках було явно послаблено ідеологічний контроль з боку КПРС і КДБ. Зокрема, цим користувався письменник Олександр Проханов. Докторську дисертацію, яка йшла урозріз із офіційною етнологією, що її репрезентував відомий пропагандист радянського інтернаціоналізму академік Ю. Бромлей, захищає колишній в'язень Гулагу Лев Гумільов. Є й ряд інших виразних свідчень латентної політико-ідеологічної переорієнтації у вищих ешелонах державної влади колишнього СРСР кінця 70-х - початку 80-х років.

Симптоматичним є й те, що першими ластівками вже "перебудовної" лібералізації режиму стали видання мислителів з плеяди російської релігійної філософії. Певною мірою чимало ідей цієї філософії свого часу утворили фундамент євразійської філософії та доктрини. Пошуки нової ідеологічної панацеї, яка б ідеологічно забезпечила стабільне існування номенклатури, тривали. У 90-ті роки, після невдалого серпневого військово-політичного путчу, ця тенденція усталюється і поступово перетворюється на домінанту політичного життя сучасної Росії.

Деякі українські дослідники вважають, що російські комуністи сьогодні повністю реанімують євразійський націоналізм. Це, зокрема, яскраво засвідчують книги "Сучасна Російська Ідея і Держава", відповідальним редактором якої є Г. А. Зюганов, "Росія на порозі XXI століття" та інші.

Український дослідник І. Кресіна у своїй праці "Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси" пише: "Визнаючи найважливішою справою для Росії відродження здорової національне-державницької свідомості, усвідомлення необхідності "загальнонаціональної ідеї", Г. Зюганов стверджує, що, з точки зору історичної, Росія - головний носій слов'янського "культурно-історичного типу", законний спадкоємець двохтисячолітньої цивілізації першохристиянських апостольських общин, Київської Русі, Московського царства, Російської імперії і Союзу РСР; з точки зору геополітичної, Росія є стрижнем і головною опорою євразійського блоку, противагою гегемоністським тенденціям США і атлантичного Великого простору; з точки зору світоглядно-ідеологічної, Росія є хранителькою стародавньої духовної традиції, фундаментальними цінностями якої є соборність (колективізм), державність (державна самодостатність) і прагнення до втілення найвищих "небесних" ідеалів справедливості і братерства в земній дійсності; з точки зору національної, Росія є складною етнічною спільністю, в основі життєздатності якої могутнє національне ядро великоросів, малоросів і білорусів, що взаємодіють на добровільній, рівноправній основі з іншими народами, які виразили готовність жити в єдиній із цим слов’янським ядром державі”.

Підтвердженням того, що російська влада звертається в наш час до євразійства, можна знайти в російській зовнішній політиці. Зокрема, це добре спостерігається в Концепції національної безпеки та у Концепції зовнішньої політики Російської Федерації, що були прийняті у 2000 році.

Політика РФ в Азії за останній час також істотно змінилася. Для Росії головними в геополітичному плані на цьому напрямі стали відносини з Китаєм. Саме російсько-китайські самміти сприймались як доказ самостійної зовнішньої політики РФ і, певною мірою, як виклик Сполученим Штатам Америки. Саме на зустрічах з китайськими керівниками Росія проголошувала свою прихильність до ідей багатополярного світу. Закономірним для політики РФ стало формування "азійської п'ятірки", до якої ввійшли Росія, Китай, Казахстан, Киргизія і Таджикистан. У серпні 1999 року в Бішкеку пройшов саміт "п'ятірки", на якому сторони підтвердили свої прагнення до геополітичного альянсу. Зростає активність Росії в межах такого політико-економічного утворення, як ЄврАзЕС.

Таким чином, азійський зовнішньополітичний напрям поступово стає найбільш перспективним та динамічним. Стосовно цих дій Росії мову можна вести лише про "природно-географічне" євразійство, яке виходить з визнання географічного розташування Росії в центрі Євразії, що і є визначальним фактором її зовнішньої політики.

Важливим є те, що до євразійства в наш час звертаються не лише російські політичні кола. Президент Республіки Казахстан Н. Назарбаєв ще у 1994 році висловлював ідею Євразійського союзу. Президент Киргизької Республіки А. Акаєв у 2000 році на форумі в Давосі передбачив ідею відродження євразійської цивілізації на чолі з Росією, яка буде виконувати об'єднавчу роль. Отже, ідея Євразійського союзу є актуальною в наш час серед багатьох політиків.

На наш погляд, для України євразійська тема є теж актуальною. Останнім часом часто висловлюється думка про належність України до європейської цивілізації. Варто відзначити, що такі риси політичної та соціальної дійсності українського суспільства, як зверхність держави практично в усіх формах суспільних відносин, сильний вплив колективістської ідеології, брак реальних повноправних гарантій, залежність населення від бюрократичних структур, низький рівень самодіяльності громадян та їх політичної активності, прийняття існуючої ситуації в країні, незважаючи на її погіршення, притаманні азійській формі суспільного життя в його "класичному" варіанті. Проте наявність у політичному устрої та ментальності українського суспільства азійських соціокультурних елементів, згідно з принципом взаємозалежності і взаємодоповнюваності цивілізаційного розвитку, не є вадою. Більше того, азійський елемент належить використати для участі країни в євразійських процесах з метою якнайшвидшого виходу з кризи.

Загалом доктрина євразійства пройшла випробування часом і велика її популярність серед політичного істеблішменту деяких країн у наш час є тому свідченням. У культурі України та її народу є досить відчутний азійський елемент. Тому тема євразійства є дуже актуальною для України. Розуміння євразійства українськими політиками є необхідним, і є надія, що незабаром воно сформується.

Стосовно ж Росії варто зазначити, що на теперішньому етапі свого розвитку вона перебуває у пошуках своєї нової ідентичності. Про це свідчать, зокрема, нова її військова емблема, яка поєднала три періоди історії цієї країни, прийняття нового гімну, який по суті є композицією нового тексту та музичної частини старого гімну СРСР. У зовнішній та внутрішній політиці дедалі більше проглядаються дії, які підтверджують прихильність керівництва РФ євразійській доктрині.

Доцільною є точка зору, що Росія радше піде не демократичним шляхом розвитку, а шляхом створення потужної світової держави авторитарними методами. Цей шлях має багато і недоліків, і переваг. Зокрема, авторитарний політичний лідер, риси якого дедалі більше проявляються у постаті В. В. Путіна, спроможний здійснити спробу повести країну своїм особливим шляхом, який не буде простим копіюванням західного досвіду. На нашу думку, у такому разі євразійство просто приречене стати новою державною ідеологією. У виборі нової ідентичності, у разі вищезазначених змін в РФ, найбільші шанси є саме у євразійства. Потенціал проявити себе на державному рівні у євразійської доктрини поступово стає дедалі більшим.




читайте також:
16.04.2008 "Так нам и НАТО. Украине в альянсе не место! Его уже почти заняла Россия"
12.02.2008 "Тегеранские зарисовки"
22.11.2007 "Тбіліська криза"
13.11.2007 "БІОЛОГІЧНА ЗБРОЯ В РУКАХ ТЕРОРИСТІВ? ЩОДО "ЗНИКНЕННЯ" ЧУМНИХ БАКТЕРІЙ З ОДНІЄЇ АМЕРИКАНСЬКОЇ ЛАБОРАТОРІЇ"
11.10.2007 "Тбилисский кризис"
Стратегічна панорама
Стратегічна Панорама   Національний інститут проблем міжнародної безпеки видає щоквартальний науково-аналітичний збірник "Стратегічна Панорама".

 

Спеціалізована Вчена Рада
Постановою президії ВАК від 12 березня 2008 р. № 14-08/3 в інституті створено спеціалізовану вчену раду Д26.723.01 із правом приймати до розгляду та проводити захист дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) наук зі спеціальностей:

21.01.01 – Основи національної безпеки держави
(паспорт перелiк питань);

21.03.01 – гуманітарна і політична безпека держави;

21.03.02 – регіональна безпека держави;

21.03.03 – геополітика

21.04.01 – Eкономічна безпека держави
(паспорт перелiк питань);

Головою спецради призначено д.філос.н, професора М. А. Ожевана, ученим секретарем спецради - к.політ.н. Т. С. Стародуб.

Видання

Публікації

Моніторинг