Рада національної безпеки і оборони України

Інститут утворено Указом Президента України від 16 березня 2001 року № 173 “Про Національний інститут проблем міжнародної безпеки”.

Інститут ліквідовано Указом Президента України від 2 квітня 2010 року № 471 “Про оптимізацію діяльності з розроблення наукових засад національної безпеки України”.

 

"Кордон і європейська інтеграція України"


6.10.2002
Гуцал Анатолій

Кордон – насамперед це рубіж захисту національних, кооперативних, корпоративних або союзних інтересів (економічних, політичних, воєнних, соціальних, екологічних тощо). З іншого боку – це обличчя держави, яке вона намагається демонструвати сусіду. Для молодої Української держави, в якій активно йдуть процеси формування національної ідентичності, відчуття “тіла нації” відбувається насамперед через “дотики” із зовнішнім світом, що найбільш реально проявляється саме на кордоні. Водночас кордон – це символ національного суверенітету та незалежності держави з пріоритетністю реальності (а не уявності) кордону з прив’язкою його до місцевості (не тільки делімітації, але й демаркації), та орієнтації на заходи, які б забезпечували його непорушність.

Закономірно, такого роду пріоритети знайшли своє відображення у проекті нової редакції Концепції національної безпеки, в якій окремим розділом виділені загрози у прикордонній сфері:

  • посягання на недоторканність державного кордону;
  • незавершеність договірно-правового оформлення державного кордону;
  • наявні та потенційні територіальні вимоги до України з боку іноземних держав;
  • етнічна автономізація окремих прикордонних районів України;
  • воєнно-політична нестабільність, регіональні та локальні війни (конфлікти) в сусідніх державах;
  • наявність транскордонних злочинних угруповань, які діють через державний кордон України, в пунктах пропуску та виключній (морській) економічній зоні і здійснюють незаконний обіг через кордон зброї, боєприпасів, вибухових речовин, інших засобів терору, радіоактивних і наркотичних засобів;
  • незаконні міграція, переміщення через кордон товарів та інших предметів, неконтрольоване використання морських біоресурсів у виключній (морській) економічній зоні України;
  • неадекватність можливостей органів охорони державного кордону, митних та інших органів, які здійснюють контроль на кордоні, характеру і ступеню загроз, що виникають, та невідповідність дій щодо їх локалізації.

Відповідним чином основними напрямами державної політики національної безпеки у цій сфері визначені:

  • забезпечення надійного захисту та охорони державного кордону України та її суверенних прав у виключній (морській) економічній зоні;
  • завершення процесів делімітації та демаркації кордонів;
  • проведення комплексних заходів щодо запобігання висуненню до України територіальних вимог з боку сусідніх держав, ефективного і вичерпного вирішення (деескалації) прикордонних інцидентів та конфліктів;
  • сприяння розвитку регіональних економічних, гуманітарних та етнічних зв’язків із суміжними державами;
  • боротьба з міжнародними та національними організованими злочинними угрупованнями, які діють через державний кордон України, в пунктах пропуску та виключній (морській) економічній зоні України (припинення незаконного обігу через державний кордон зброї, боєприпасів, вибухових речовин, інших засобів терору, а також радіоактивних і наркотичних засобів; протидія незаконній міграції, незаконному переміщенню через кордон товарів та інших предметів, неконтрольованому використанню морських біоресурсів у виключній (морській) економічній зоні України);
  • удосконалення законодавства України в галузі прикордонного, митного, інших видів контролю на державному кордоні та його адаптація до законодавства Європейського Союзу;
  • підвищення ефективності діяльності органів охорони державного кордону та створення надійної системи соціального захисту осіб, які здійснюють повноваження щодо реалізації прикордонної та міграційної політики.

Для ЄСкордон символізує рубежі, в межах яких формується в міру однорідне політичне, економічне та соціальне середовище, йдуть економічні інтеграційні процеси, відбувається становлення європейської ідентичності, що супроводжується активною ціннісною перебудовою суспільства.

Усталені принципи, на яких протягом останніх століть будувалася система міжнародних відносин (суверенітет держав, недоторканність кордонів, невтручання у внутрішні справи країн тощо) трансформуються у напрямі їхньої підпорядкованості західній моделі демократії, утвердження прав і свобод людини. Ці морально-правові імперативи перетворюються на головний лейтмотив діяльності провідних воєнних потуг світу. Головна мета – адаптація навколишнього простору безпеки до “правил гри” західних демократій. При цьому морально-етичні критерії стають чи не найвизначальнішими показниками оцінки тієї чи іншої країни, її політики, стають приводом для проведення “гуманітарних інтервенцій”.

Суспільство здебільшого консолідується навколо негативістських ідеологем (зокрема таких, як антитероризм, антикорупція, антиміграція). Розвиток PR-технологій насамперед спрямовується у русло “чорного” PR, пріоритетно орієнтуючись на негативістські ідеї та формування негативного іміджу тієї чи іншої високої посадової особи держави з подальшим поширенням цього іміджу на країну в цілому. Ефективність цих технологій спирається на сприйняття певною особою звинувачень через призму особистих емоцій, що у певних випадках призводить до прийняття неадекватних політичних рішень, викликаних особистою образою. Глобалізація засобів масової інформації перетворила їх на один з найбільш ефективних засобів впливу на свідомість не тільки населення своєї країни, але й будь-якого суб’єкта міжнародних відносин, у тому числі – суверенних держав.

Захід продовжує надмірно фетишизувати раніш напрацьовані формалізовані управлінські, технічні та технологічні процедури, не завжди утруднюючи себе усвідомленням їхньої сутності та придатності до нових умов.

Єдина Європа з часу свого зародження розвивалася як регіональний економічний проект. Саме у цьому напрямі й напрацьовані основні здобутки, які притягують до себе нових членів. У розвиток йде формування партнерських відносин з Росією у сфері енергопостачання. В перспективі можливе й формування основ загальноєвропейського економічного простору. До останнього часу питання щодо членства у ЄС видавалися суто технологічними (за інерцією про цю складову приведення законодавства, норм та процедур господарської діяльності до євростандартів продовжують і далі говорити емісари ЄС в Україні).

Але по суті ситуація радикальним чином змінилася після 11 вересня 2001 року. Хоча Європа й намагається продовжувати політику “політкоректності” щодо всіх регіонів світу, але загроза стати жертвами міжнародного тероризму (зокрема внаслідок участі в операціях антитерористичного альянсу під керівництвом США) в Європі починає усвідомлюватися.

Пріоритетними для ЄС на сьогодні все більше стають не стільки економічні, скільки безпекові та політичні чинники. Єдина Європа готується прийняти виклик “великого вибуху” розширення, політичні складові якого стануть, ймовірно, більш значущими ніж економічні. Вже зараз одним з найактуальніших питань стало обговорення проекту Конституції Європи.

За таких умов Європа намагається ціннісно відчужуватися від цивілізаційно чужорідного їй світу, у т.ч. й від України. А заяви про “відродження українцями європейської ідентичності” на Заході мало кого турбують, бо важко пояснити, про яку ідентичність йдеться - чи ту яка була за часів Мазепи, чи ту, яка була на Галичині, в Бесарабії та на Буковині до пакту Молотова-Рибентропа. Однак і в останньому Західна Європа 30-х років минулого століття мало чим походить на Європу нинішню.

Зберігаючи “регульовану” економічну прозорість кордонів (у тій мірі, наскільки це насамперед забезпечує потреби в сировинних ресурсах), Європа, по суті, починає зводити на своїх кордонах нову “залізну єврозавісу” (насамперед безпекову), поки що напівпрозору, більш “ажурну”, ніж це було зроблено СРСР за часів “холодної війни”. Але від цього вона не перестає бути завісою, хай навіть і відгороджує не стільки від України, Молдови або Білорусі, скільки від іншого світу (азійського та африканського). Напруження у відносинах Росії з ЄС щодо “калінінградського транзиту” засвідчили саме про зазначені тенденції.

В інтересах пом’якшення негативного сприйняття такого розділу Європи сусідніми країнами, які виявляли бажання в майбутньому інтегруватися до ЄС, було запроваджено спеціальний статус “сусідства”. Україні, через її ображену реакцію на такого роду підхід, вже 15 квітня 2002 р. на зустрічі міністрів закордонних справ країн-членів ЄС у Люксембурзі було заявлено про “особливий статус сусідства”.

Після цього про відносини ЄС з Україною згадується в офіційних документах Євросоюзу головним чином у “номінації” “нові країни-сусіди”. Зокрема, щодо України, Молдови і Білорусі, Х.Солана заявив, що ЄС “не може залишити ці три країни у закинутому відстійнику і для них необхідно виробити особливий формат стосунків”. У пропозиціях, які були підготовлені до саміту ЄС (23-25 жовтня, Брюссель), йдеться про створення тісніших торговельних та політичних зв’язків ЄС з майбутніми сусідніми країнами. У цьому контексті вперше з’являється конкретна назва угоди, яку планують підписати з Україною на саміті ЄС в Копенгагені вже у грудні 2002 р. - Європейська угода про сусідство (European Neighbourhood Agreement). Але питання щодо формату стосунків з сусідами Євросоюз відпрацьовує фактично в односторонньому порядку.

Питання сусідства проробляється також у межах спеціальної “Ініціативи щодо нових сусідів” (New Neighbours Initiative), яка, в свою чергу, становить частину Спільної зовнішньої та оборонної політики ЄС. Відносини ЄС з країнами-сусідами на сході у короткостроковій перспективі розглядаються як першочергові. На сьогодні концепція “нового сусідства” фактично спрямована у русло створення своєрідної “перехідної зони” для уникнення надмірного розриву між простором “процвітання” – розширеним ЄС – та “іншим світом”, не-Європою. Досягти цього передбачено шляхом сприяння розвитку “спільних економічних та політичних цінностей”.

“Ініціатива щодо нових сусідів” розробляється насамперед з огляду на інтереси нинішніх країн-кандидатів у члени ЄС (очевидно, мається на увазі насамперед Польща) з урахуванням їх “особливої обізнаності” щодо “нових сусідів”. Саме їх, а також Росію, планується залучати до вироблення остаточного варіанта відносин з “новими сусідами” (при тому, що про залучення останніх практично не йдеться).

Перші результати праці над виробленням відносин “сусідства” мають бути відомі вже у грудні, на саміті Ради ЄС у Копенгагені, який підіб’є підсумки головування Данії в ЄС. Тоді ж планується проголосити про завершення переговорів з 10 країнами-кандидатами на вступ до ЄС, що означатиме їх вступ до кінцевої фази нинішньої хвилі розширення ЄС.

Про серйозність намірів з боку ЄС законодавчо закріпити статус сусідства свідчить також текст проекту “Договору, що встановлює Конституцію Європи”, оприлюднений у жовтні. У розділі IX (“ЄС та його найближче оточення”) частини 1 проекту передбачено спеціальну статтю, якою регулюватимуться “привілейовані відносини” між ЄС та сусідніми державами, щоправда із застереженням – “у випадку рішення про створення таких відносин”. При цьому питання про асоційоване членство України на сьогодні, як видно, знято з порядку денного Євросоюзу.

Однак ситуацію немає необхідності драматизувати, а свою політику вибудовувати адекватно реаліям, що склалися, з урахуванням наступних чинників.

1. Європейський Союз як спільнота, що тільки-но формується політично, сьогодні в питаннях сприйняття та усвідомлення своїх кордонів в чомусь подібний до України. Закономірно, що і свої зусилля він спрямовує насамперед на запобігання нагальним загрозам. А тому в ранг пріоритетних виводиться співробітництво з Україною у сфері безпеки, насамперед у напрямах боротьби із організованою злочинністю, міжнародним тероризмом, відмиванням грошей, наркоторгівлею, нелегальною міграцією тощо.

Саме такі інтереси ЄС адекватно кореспондуються з українськими пріоритетами щодо кордону. А тому Україні необхідно найбільш ефективно використати їх у формуванні нової системи відносин з ЄС. Таким чином, питання формування нової системи безпеки у Європі можуть стати наріжним каменем у новому фундаменті політики європейської інтеграції України. У цьому контексті реалізація Стратегії України щодо НАТО слугуватиме додатковим прискорювачем її європейського шляху.

2. Іншою актуальною для обох сторін сферою відносин є транскордонне та регіональне співробітництво, виходячи з того, що концепція “Європа регіонів” продовжує залишатися ефективним засобом розвитку політичного та економічного співробітництва на теренах Європи. Водночас проблеми кордону найбільш гостро відчувають на собі не “брюссельські бюрократи”, а насамперед країни по обидві сторони кордону.

Для конкретної ж особи, що перетинає кордон, він уявляється як послідовність певних процедур, а подекуди й своєрідних ритуалів. Як бачиться, них виявляється конкретно сутність міждержавних відносин і міжособистісних стосунків громадян сусідніх держав. Саме тут можна спостерігати і подвійні стандарти поведінки контролюючих органів. Отже одним із актуальних завдань прикордонного співробітництва є максимальне нівелювання такого роду “подвійності”, зокрема шляхом формування спільних пропускних пунктів.

3. Російський чинник продовжує залишатися чи не найвагомішим щодо реалізації Україною стратегії європейського вибору (про що вказується вже на рівні офіційних заяв). Пропонуючи Європі напрями реального партнерського співробітництва (навіть за умов не тільки визнання нереальності, але й заяв про небажання інтегруватися у Європу) Росія на сьогодні є для ЄС більш пріоритетним партнером порівняно з Україною. А тому немає сенсу розраховувати на те, що Європа буде дослуховуватися до українських заяв про “непохитність європейського вибору”, а максимально скористатися своїм транзитним статусом: з одного боку, інтенсивно розвиваючи спільно з Росією свій транспортний та енерготранзитний потенціал; з іншого, формуюючи економічне середовище, адаптоване як до євразійського, так і до європейського економічного простору (через механізми ЄврАзЕС, СНД, ГУУАМ, ОЧЕС).




читайте також:
16.04.2008 "Так нам и НАТО. Украине в альянсе не место! Его уже почти заняла Россия"
12.02.2008 "Тегеранские зарисовки"
22.11.2007 "Тбіліська криза"
13.11.2007 "БІОЛОГІЧНА ЗБРОЯ В РУКАХ ТЕРОРИСТІВ? ЩОДО "ЗНИКНЕННЯ" ЧУМНИХ БАКТЕРІЙ З ОДНІЄЇ АМЕРИКАНСЬКОЇ ЛАБОРАТОРІЇ"
11.10.2007 "Тбилисский кризис"
Стратегічна панорама
Стратегічна Панорама   Національний інститут проблем міжнародної безпеки видає щоквартальний науково-аналітичний збірник "Стратегічна Панорама".

 

Спеціалізована Вчена Рада
Постановою президії ВАК від 12 березня 2008 р. № 14-08/3 в інституті створено спеціалізовану вчену раду Д26.723.01 із правом приймати до розгляду та проводити захист дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) наук зі спеціальностей:

21.01.01 – Основи національної безпеки держави
(паспорт перелiк питань);

21.03.01 – гуманітарна і політична безпека держави;

21.03.02 – регіональна безпека держави;

21.03.03 – геополітика

21.04.01 – Eкономічна безпека держави
(паспорт перелiк питань);

Головою спецради призначено д.філос.н, професора М. А. Ожевана, ученим секретарем спецради - к.політ.н. Т. С. Стародуб.

Видання

Публікації

Моніторинг