Рада національної безпеки і оборони України

Інститут утворено Указом Президента України від 16 березня 2001 року № 173 “Про Національний інститут проблем міжнародної безпеки”.

Інститут ліквідовано Указом Президента України від 2 квітня 2010 року № 471 “Про оптимізацію діяльності з розроблення наукових засад національної безпеки України”.

 

"Європейський вибір України: прагнення та реалії"


11.05.2006
О.А.Корнієвський

В аналітичних колах поширення набула думка про взаємопов’язаність європейського і євроатлантичного векторів сучасної зовнішньої політики України. В Посланні визначені практичні кроки у напрямку європейської інтеграції нашої держави з метою створення впродовж цих років необхідних передумов набуття нею повноправного членства в Європейському Союзі:

- 2002 - 2003 рр. – набуття Україною членства в Світовій організації торгівлі;

- 2003 - 2004 рр. – проведення переговорного процесу та підписання Угоди про асоціацію України та ЄС. Зміна Угоди про партнерство та співробітництво на європейську Угоду про асоціацію України та ЄС визначатиме новий формат відносин, який відповідав би довгостроковим інтересам України, і наближатиме її до кінцевої мети – утворення передумов набуття повноправного членства в Євросоюзі;

- 2003 - 2004 рр. – проведення переговорного процесу щодо створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, яка б передбачала функціонування ринкових інститутів, гарантування правових норм у діловій сфері, стабільні та недискримінаційні правові рамки, чітко визначені права власності, застосування відповідних правил походження товарів, належну організацію прикордонної інфраструктури тощо;

- 2002 - 2007 рр. – приведення законодавства України у відповідність до вимог законодавства ЄС у пріоритетних сферах;

- 2004 – 2007 рр. – виконання процедур, необхідних для набуття чинності Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Отримавши такий асоційований статус, Україна зможе бути краще інформованою щодо внутрішніх перетворень у Євросоюзі, брати неформальну участь у переговорах стосовно різних питань загальноєвропейського масштабу і значення, отримати полегшений та в більших обсягах доступ до фінансових ресурсів ЄС;

- 2005 – 2007 рр. – проведення переговорного процесу та створення Митного союзу між Україною та ЄС, метою якого має стати поступове усунення митних, правових і технологічних перепон у цій сфері;

- 2007 – 2011 рр. – повне виконання Угоди про асоціацію між Україною і ЄС та копенгагенських критеріїв членства в Євросоюзі;

- 2011 р. – створення реальних передумов для вступу України до ЄС.

Позицію нашої держави щодо незворотності процесу її інтеграції в європейське співтовариство характеризують наступні висловлення, заяви Президента України:

“…хотів би окремо підкреслити принципову позицію України: кожна держава нашого регіону, яка підтримує і визнає європейські цінності, а також заявляє про свої європейські прагнення, повинна мати чітку євроінтеграційну перспективу” (25 червня 2002 року, Стамбул, саміт ОЧЕС).

Наша країна запропонувала Європейському Союзу розглянути можливість укладання з Україною угоди про асоціацію, як це було зроблено у свій час щодо нинішніх країн-кандидатів” (28 травня 2002 року, Київ, інтерв’ю італійській газеті “Unita”).

Питання про розширення ЄС вирішено. Наше завдання разом з Росією, Європейським Союзом і Єврокомісією знайти шляхи, які дозволили б пом’якшити негативні наслідки розширення ЄС (16 травня 2002 року, Брюссель, зустріч з Р.Проді)

Президент найбільш зацікавлений в подальшій активізації співпраці України з європейськими організаціями. Альтернативи цьому не існує. Ми налаштовані на подальшу відкриту і прозору співпрацю. Головне - менше декларацій і більше конкретних справ” (10 травня 2002 року, Київ, зустріч з представниками міжнародної місії спостерігачів ОБСЄ, ПАРЄ, Європарламенту, Бюро демократичних інститутів і прав людини ОБСЄ).

Ми не хотіли б, аби західний кордон став новою лінією розділу на континенті. Вже сьогодні внаслідок введення країнами-кандидатами в ЄС режиму візи з Україною суттєво скорочуються обсяги прикордонної торгівлі, культурних зв'язків і контактів з цими державами”; “Дискусії бути не може - Україна обрала стратегічний шлях розвитку - Європейський Союз, і наше завдання, аби суспільство було до цього готове” (12 квітня 2002 року, Київ, інтерв’ю агентству Reuters).

Позиція керівництва та політичної еліти України, котра чітко дотримується державницької позиції щодо необхідності інтеграції в європейські структури, знаходить певну підтримку в суспільстві. Згідно з результатами опитування, проведеного у червні 2002 року фондом “Демократичні ініціативи”, вступ України до ЄС підтримують понад 45% українських громадян (УФС, 25 червня 2002 р.). За результатами іншого опитування, проведеного Українським інститутом соціальних досліджень, Державним інститутом проблем сім’ї та молоді, Центром “Соціальний моніторинг”, за поглиблення інтеграції України в ЄС висловилися 48% молодих людей віком 18-28 років (Інтерфакс-Україна, 26 червня 2002 р.). У засобах масової інформації поширення набуло твердження голови парламентського Комітету з питань європейської інтеграції Б.Тарасюка про те, що курс України на європейську інтеграції підтримує біля 60% українських громадян, що є достатньо високим показником порівняно з відповідними показниками країн-членів ЄС. Тобто в українському суспільстві спостерігається чітка тенденція підтримки європейського вибору України в цілому.

Для розуміння нинішньої ситуації навколо перспектив набуття Україною повноправного членства в ЄС нагадаємо коротку історію та основні вузлові моменти розвитку двосторонніх відносин. Все розпочалося з того, що 2 грудня 1991 р. ЄС у своїй Декларації щодо України відзначив демократичний характер проведення 1 грудня 1991 року Всеукраїнського референдуму та висловився за відкритий і конструктивний діалог з нашою державою. У вересні 1992 р. відбулася перша зустріч “Україна – ЄС” на найвищому політичному рівні за участю Президента України і Голови Комісії Європейських Співтовариств. Результатами цієї зустрічі стало відкриття у Києві в жовтні 1993 р. Представництва Європейської Комісії в Україні, а також започаткування у березні 1994 р. зустрічей “Україна – “Трійка ЄС”.

Позиція України щодо ЄС на законодавчому рівні вперше була сформульована в Основних напрямах зовнішньої політики України, ухвалених Верховною Радою України 2 липня 1993 року. Членство України в Європейських Співтовариствах, а також в інших загальноєвропейських структурах було визначено перспективною метою української зовнішньої політики. 14 червня 1994 р. у Люксембурзі Україною та ЄС було підписано Угоду про партнерство і співробітництво (УПС), яка набула чинності 1 березня 1998 р. після ратифікації Україною (листопад 1994 р.) та всіма країнами - членами ЄС.

Ця угода пропонувала перспективу приєднання до Договору про вільну торгівлю з ЄС, але не асоційоване членство. Це розглядалося ЄС як засіб регулювання стосунків з Україною та було спрямовано на досягнення стратегічного партнерства. Це забезпечило політичний діалог та механізм консультацій, також було розроблено детальний список заходів, які б дозволили лібералізувати економіку та зовнішньоекономічні відносини у відповідності з вимогами Всесвітньої Торгової організації.

Впродовж наступні роки відносини між Україною і ЄС характеризували наступні події: у березні 1995 р. відбулося першого засідання Спільного комітету Україна – ЄС; в липні 1995 р. в Брюсселі відкрито Представництво України при ЄС; 6 грудня 1996 р. Радою Міністрів ЄС прийнято План дій щодо України; 5 вересня 1997 р. в Києві відбувся Перший самміт “Україна – ЄС”; 16 жовтня 1998 р. у Відні та 23 липня 1999 р. у Києві відбулися, відповідно, Другий і Третій самміти “Україна – ЄС”. За результатами Другого саміту відносини України і ЄС окреслено як “стратегічне та унікальне партнерство”.

11 червня 1998 р. Указом Президента України №615 була затверджена Стратегії інтеграції України до ЄС, в якій визначено основні пріоритети діяльності органів виконавчої влади України на період до 2007 р. з метою створення передумов, необхідних для набуття Україною повноправного членства в ЄС. Стратегія інтеграції України до ЄС враховує положення Стратегії ЄС щодо України від 4 жовтня 1994 р., Спільної позиції ЄС щодо України від 28 листопада 1994 р., Спільної стратегії ЄС щодо України від 11 грудня 1999 р., а також відповідних рішень Ради ЄС, декларацій та інших документів ЄС, які стосуються України; має забезпечити входження нашої держави до європейського політичного (в тому числі у сфері зовнішньої політики і політики безпеки), інформаційного, економічного і правового простору. Отримання на цій основі статусу асоційованого члена ЄС, як записано в цьому документі, є головним зовнішньополітичним пріоритетом України у середньостроковому вимірі і повинно співвідноситися в часі з набуттям повноправного членства в ЄС державами - кандидатами, які мають спільний кордон з Україною. На основі Стратегії інтеграції України до ЄС розроблені галузеві та національна Програма інтеграції України до ЄС (затверджена Указом Президента України №72 від 14 вересня 2000 р.).

З метою організаційного забезпечення інтеграції України до ЄС створено Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, Національне агентство України з питань розвитку та європейської інтеграції; в структурі Секретаріату Кабінету Міністрів – управління з питань європейської інтеграції, Апарату РНБОУ – відділ євроатлантичної інтеграції. З метою реалізації національної Програми інтеграції України до ЄС, відповідно до Указу Президента України №1146 від 26 листопада 2001 р., запроваджено інститут уповноваженого України з питань європейської інтеграції. У грудні 1998 р. розпочав роботу Комітет з питань парламентського співробітництва між Україною та ЄС. Відповідно до Постанови українського парламенту від 7 червня 2002 року створено Комітет Верховної Ради України з питань Європейської інтеграції. Головою Комітету обрано Б.Тарасюка.

Важливе значення у поглибленні відносин між Україною і ЄС мало схвалення Європейською Радою у грудні 1999 р. Спільної стратегії ЄС щодо України. 15 березня 2001 р. сесія Європарламенту схвалила резолюцію про Спільну стратегію ЄС щодо України. В резолюції зазначено, що ЄС відводить Україні ключову роль у забезпеченні стабільності і миру в центрально-східноєвропейських країнах колишнього СРСР.

Перебіг подій впродовж минулого року засвідчив про існування сприятливих умов в реалізації європейського вектору української зовнішньої політики, що засвідчило поява 22 травня в “International Herald Tribune” статті “Прогрес України повинен стати пріоритетом для усієї Європи” (автори статті - лідери Євросоюзу Г.Перссон і Р.Проді) та заявлений ними намір ЄС розглядати, як одну умов вступу до ЄС держав-кандидатів, зміцнення їх співробітництва з Україною; прийняття у червні на саміті ЄС у Гетеборзі рішення про запрошення України для участі у Європейській Конференції. У заключному документі цього саміту Україна була включена до розділу “Майбутнє Європи”. На Ялтинському саміті “Україна – ЄС” (10-11 вересня 2001 р.) було визначено основні умови, необхідні для участі України у Європейській Конференції та подальшої інтеграції у європейське співтовариство, - демократичні і вільні парламентські вибори 2002 р., необхідність дотримання свободи преси, подолання корупції, досягнення прозорості економіки, стабільності законодавства, приведення судової системи, фінансової та податкової бази у відповідність до європейських стандартів.

Занепокоєння ЄС щодо дотримання в Україні принципів демократії, свободи слова та незалежності ЗМІ знайшло своє відображення в заявах ЄС, зокрема, від 5 і 15 лютого 2001 р. (EU Statement on the Media situation in Ukraine), в яких ЄС наполягало на повному, прозорому і якомога швидкому розслідуванні “справи Г.Гонгадзе”. Широке коло питань, пов’язаних із забезпеченням безпеки людини та свободи слова, було обговорено на зустрічі “Україна – “Трійка ЄС” 13 лютого 2002 р. у Києві за участю верховного представника ЄС з питань зовнішньої та оборонної політики Х.Солани, комісара із зовнішніх зв’язків К.Паттена, міністрів закордонних справ Швеції і Бельгії.

28 травня 2002 р. в Києві відбулося перше засідання Керівного комітету з реалізації Спільної програми співробітництва між Європейською Комісією та Радою Європи щодо зміцнення демократичної стабільності в Україні. Метою тристоронньої Спільної програми (розрахована на 2002-2003 роки) визначена допомога Україні у виконанні зобов’язань, взятих при вступі до РЄ, а також загалом сприяння демократизації українського суспільства та впровадженню європейських норм і стандартів. Реалізація Спільної програми має сприяти досягненню Україною критеріїв майбутнього членства в Європейському Союзі. Серед позитивних тенденцій у розвитку взаємин між Україною і ЄС у нинішньому роцір. варто відмітити наступні: 15 квітня на зустрічі міністрів закордонних справ країн-членів ЄС у Люксембурзі європейським співтовариством була схвалена ініціатива Великобританії (підтримана Швецією) надати Україні, поряд з Білоруссю та Молдовою, “особливого статусу сусідства”; 6-7 червня під час четвертого засідання підкомітету з питань фінансів, економіки і статистики Комітету з питань співробітництва “Україна-ЄС” у Брюсселі заявлено про сприяння ЄС якнайшвидшому розгляду питання про надання Україні повноцінного статусу країни з ринковою економікою в рамках антидемпінгового законодавства.

У прийнятій на саміті “ЄС-Україна”, що відбувся 4-5 липня 2002 р. в Копенгагені, Спільній заяві Президента України Л.Кучми та Президента Європейської Ради А.Ф.Расмуссена, за участю Генерального секретаря Ради ЄС/ Верховного Представника з питань спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС Х.Солани, та Президента Комісії Європейських Співтовариств Р.Проді, було підтверджено обопільне бажання й надалі зміцнювати стратегічне партнерство, спрямоване на зміцнення стабільності і процвітання в Європі, а також на посилення демократії, поваги прав людини, верховенства права і ринкової економіки. ЄС ще раз підтвердив, що він вітає європейські прагнення України з огляду на Послання Президента України від 18 червня 2002 р. до Верховної Ради України “Європейський вибір..” з усіма його наслідками для подальшого розвитку відносин між Україною та ЄС, прийняття українським парламентом відповідної Резолюції на це Послання. Примітно, що в цьому документі керівництво ЄС ухилилося від оцінок плану дій України у напряму набуття повноправного членства в ЄС. Натомість заявлено лише про прагнення ЄС досягти “нового та посиленого виміру нашого стратегічного партнерства”. Такі результати як липневого саміту ЄС-Україна, так і в цілому просування України на шляху інтеграції в Європу, ряд аналітиків вважають мінімальними, а вірогідність прилучитися до євроінтеграційних процесів (і тим більше розраховувати на набуття повноправного членства в ЄС) - вкрай низькою. Власне, на що може сьогодні розраховувати Україна, так це на “статус особливого сусіда”, згідно з яким нашій державі буде запропоновано поступову лібералізацію торгівлі в межах ЄС – за умови здійснення економічних і політичних реформ, покращення ситуації з правами людини. Імовірність такого розвитку ситуації підсилюється заявами офіційних представників різних структур ЄС. Так напередодні липневого 2002 року саміту “ЄС-Україна” заступник голови департаменту Єврокомісії по зв’язках з Росією, Україною, Білоруссю й Молдовою Девід Тірр скептично поставився до намірів України протягом 10-ти років досягти західних стандартів демократії, які б дозволили розпочати процедуру вступу до ЄС, з огляду на те, що українська судова система ще не стала незалежною, відсутній належний захист журналістів, поширення корупції серед українських управлінців. Суттєвою перешкодою на шляху реалізації України практичних кроків в європейській інтеграції, визначених в цьогорічному Посланні Президента України українським парламентаріям, є небажання ЄС надати нашій державі статус країни з ринковою економікою, знову ж таки з огляду на відсутність законодавчих та адміністративних заходів, “які мають забезпечити свободу слова і захист журналістів”. В цьому контексті на імідж України може позитивно вплинути створення 11 липня 2002 р. тимчасової слідчої комісії з розслідування обстав вбивств журналістів Г.Гонгадзе, І.Олександрова, посягань на життя народного депутата України О.Єльяшкевича і фактів порушень державними діячами Конституції та законів України.

Щодо реальності плану дій України задля набуття повноправного членства та перспектив її європейської інтеграції, варто було звернути увагу на так звані Копенгагенські критерії членства в ЄС, прийняті 1993 року: політичні (забезпечення верховенства закону, свободи слова, прав людини тощо), економічні (існування ринкової економіки тощо), інші. Відтак, саме політичні критерії є основними для набуття членства в ЄС і ставити питання про євроінтеграцію України поза відповідним політичним контекстом неможливо. Це означає, що у взаєминах з Україною європейське співтовариство першочергової ваги буде надавати дотриманню нашою країною громадянських прав і свобод. Як стверджують аналітики, будь які спроби оминути ці питання у політичному діалозі, а також намагання вирішувати проблеми євроінтеграційного курсу України у світлі розв’язання економічних завдань за рахунок політичних будуть неефективні, бо вони не відповідають основним настановам країн – учасниць Євросоюзу: спільна Європа – це спільні цінності.

Оцінюючи нинішній рівень відносин між Україною і ЄС, ряд українських аналітиків і експертів відмічають, що “у Заходу, як і у ЄС, за виключенням окремих урядів окремих країн, по відношенню до України немає конкретної, добре розробленої та аргументованої політики”. Україна ж, на їх думку, постійно декларує про свій намір інтегруватися в європейські та євроатлантичні структури, чим фактично породжує питання про свої дійсні цілі. Відтак “європейський вибір” України працює лише в пропагандистському полі. Б.Тарасюк вважає, що нинішнє ставлення ЄС до України обумовлено політичними деклараціями влади, за якими не простежуються “конкретні кроки” з досягнення критеріїв, необхідних для членства в ЄС. Провідні українські фахівці –міжнародники бачать причини того, що “в ЄС навіть уникають говорити про будь-які перспективи співробітництва з Києвом”, в тому, що Україна не досягла необхідних показників економічного розвитку, а відтак і добробуту своїх громадян. Водночас, оцінюючи таку політику ЄС по відношенню до України, як “короткозору”, вони роблять таке застереження: “в якійсь момент офіційний Київ може поміняти “лелеку” ЄС на “синицю” ЄврАзЕС і Договору про колективну безпеку”.

На думку оглядача тижневика “Влада і політика” В.Музики, позитивним моментом можна вважати те, що в цьогорічному Посланні закладено сигнал: Україна, декларуючи свій європейський вибір, уходить від горезвісної багатовекторності у зовнішній політиці. Відтепер її пріоритетами є ЄС і НАТО.

В цілому ж варто зазначити, що реалізація європейського вибору України можлива лише на основі послідовного утвердження демократичних засад розвитку суспільства, прав і свобод людини у всіх їх виявах, побудови правової держави, становлення громадянського суспільства. У цьому контексті особливої важливості набуває проведення широкомасштабної роз’яснювальної роботи, зокрема розробка та реалізація державної програми інформування громадськості про ситуацію в ЄС, проблеми і здобутки України на шляху європейської інтеграції. Крім усього іншого, потрібна орієнтація засобів масової інформації на висвітлення розвитку відносин між Україною та ЄС, широке і всебічне роз’яснення значення європейського вибору України, забезпечення неупередженого сприйняття громадянами європейської інтеграції, а також регулярного інформування про політичні, економічні та соціальні процеси, що відбуваються у країнах ЄС. Особлива увага має приділятися роботі з регіональними ЗМІ, які справляють вирішальний вплив на формування громадської думки на місцях. Перспективним здається створення в Україні Європейського інформаційного центру.

(Політичний календар. Інформаційно-аналітичний огляд. – 2002. - №6. –с.38-43).




читайте також:
16.04.2008 "Так нам и НАТО. Украине в альянсе не место! Его уже почти заняла Россия"
12.02.2008 "Тегеранские зарисовки"
22.11.2007 "Тбіліська криза"
13.11.2007 "БІОЛОГІЧНА ЗБРОЯ В РУКАХ ТЕРОРИСТІВ? ЩОДО "ЗНИКНЕННЯ" ЧУМНИХ БАКТЕРІЙ З ОДНІЄЇ АМЕРИКАНСЬКОЇ ЛАБОРАТОРІЇ"
11.10.2007 "Тбилисский кризис"
Стратегічна панорама
Стратегічна Панорама   Національний інститут проблем міжнародної безпеки видає щоквартальний науково-аналітичний збірник "Стратегічна Панорама".

 

Спеціалізована Вчена Рада
Постановою президії ВАК від 12 березня 2008 р. № 14-08/3 в інституті створено спеціалізовану вчену раду Д26.723.01 із правом приймати до розгляду та проводити захист дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) наук зі спеціальностей:

21.01.01 – Основи національної безпеки держави
(паспорт перелiк питань);

21.03.01 – гуманітарна і політична безпека держави;

21.03.02 – регіональна безпека держави;

21.03.03 – геополітика

21.04.01 – Eкономічна безпека держави
(паспорт перелiк питань);

Головою спецради призначено д.філос.н, професора М. А. Ожевана, ученим секретарем спецради - к.політ.н. Т. С. Стародуб.

Видання

Публікації

Моніторинг