Рада національної безпеки і оборони України

Інститут утворено Указом Президента України від 16 березня 2001 року № 173 “Про Національний інститут проблем міжнародної безпеки”.

Інститут ліквідовано Указом Президента України від 2 квітня 2010 року № 471 “Про оптимізацію діяльності з розроблення наукових засад національної безпеки України”.

 

"ПОЛІТИЧНА РИТОРИКА ТА РЕАЛІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ"


7.03.2007
Яворська Галина

Пропонована стаття базується на тому факті, що політична діяльність – це переважно діяльність дискурсивна, тобто така, що здійснюється у вигляді “розмов” і різноманітних текстів. Політична реальність створюється власне тим, що сказано чи написано, а кожен публічний вислів чинного політика тотожний громадському вчинкові. У сучасних дослідженнях дискурс узагалі визначають як “форму соціальної дії”1. Дієвість, активність політичного дискурсу – це його сутнісна характеристика. Складність, однак, полягає в тому, що зміст таких учинків важко визначити, їх наслідки є опосередкованими, тому їх важко спрогнозувати, а ще важче, проконтролювати. Втім, те саме можна твердити про будь-яку складну соціальну дію. Дієвість же політичного слова не дорівнює словесній магії, хоча й містить елементи останньої.

Політичний дискурс створюють різноманітні тексти, що належать до політики як певної соціальної сфери: це сукупність виступів, промов і висловів політичних діячів, відповідні документи з різним ступенем юридичної обов’язковості (угоди, програми тощо), а також спеціальні розвідки, в яких аналізуються політичні події і які враховуються у процесах прийняття рішень.

До політичного дискурсу інколи зараховують також обговорення політичних питань у ЗМІ і висловлення на політичні теми непрофесіоналів. Слід наголосити, що дискурсивні практики не лише відбивають, а й формують таку думку (найочевидніший приклад – діяльність ЗМІ). Аналіз політичного дискурсу передбачає розгляд цих текстів, усних чи то писемних, як єдиного континуума, який розгортається у реальному часі і просторі, тобто в конкретному і динамічному соціально-політичному контексті. У політології аналіз дискурсу застосовується віднедавна, проте цей міждисциплінарний підхід уже встиг довести тут свою результативність, про що, зокрема, свідчить зростаюча кількість відповідних розробок 2. У кількох європейських наукових центрах (дослідницькому центрі “Дискурс, Політика, Ідентичність” Австрійської академії наук, Університеті в Естоні, Амстердамському університеті, Ланкастерському університеті, та ін.) протягом останніх 3–4 років виконуються численні проекти, присвячені цій проблематиці. Знайомство з аналізом дискурсу вже розглядається як обов’язкова частина професійної підготовки політиків та службовців.

Аналіз дискурсу моделює політичну діяльність як процес комунікації, суб’єктами якої постають не тільки окремі особи, а й соціальні угруповання, політичні партії та рухи, аж до суб’єктів міжнародного права, тобто держав і державних угруповань включно. Другий важливий аспект такого аналізу – це спрямованість на виявлення глибинних когнітивних чинників, які формують сприйняття (або “спосіб бачення”) певних фактів і є підґрунтям ухвалення політичних рішень. Такий підхід відкриває принципово нові можливості, оскільки дає можливість вийти за межі практично-інтуїтивного розуміння політичних текстів і дістатися глибшого рівня їх змісту.

Річ у тім, що при обговоренні на офіційному рівні питань європейської інтеграції України вживається певний набір постійних позначень, пов’язаних з головними інтеграційними проблемами. Основні концепти (тобто поняття, що в межах певної соціальної сфери суб’єктивно усвідомлюються як особливо важливі) української інтеграційної політики пов’язані з такими позначеннями, як європейський вибір, європейська інтеграція (шлях до європейської інтеграції, курс на європейську інтеграцію), прискорення темпу економічних реформ, стратегія, стратегічний (партнер, курс, вибір), повноправний (учасник діалогу, партнер), проблеми безпеки тощо. Ці позначення, власне, й становлять те, що називають “європейською риторикою”. Водночас – що й досі залишалося поза увагою – ці слова і словосполучення створюють, так би мовити, поняттєвий каркас, у якому формується і відтворюється певний “спосіб бачення” фактів та подій, який впливає на прийняття політичних рішень.

Отже, наскільки дієвою є така риторика і який саме зміст стоїть за цими концептами? Як це впливає на політичну аргументацію і на ефективність політичного діалогу? Наскільки ключові євроінтеграційні поняття, вживані в Україні, узгоджуються з розумінням інтеграційних процесів, яке існує в ЄС, тобто зі способом бачення українських проблем з боку наших європейських партнерів? Спробуємо запропонувати деякі відповіді на ці запитання.

Зовнішньополітичні аспекти європейської інтеграції України: погляд зсередини

Як уже зазначалося, в Україні пожвавилися процеси євроінтеграції. У 1988 році Президент України затвердив Стратегію інтеграції України до ЄС, а у вересні 2000 року – Програму інтеграції України до Європейського Союзу, яка має стати головним інструментом реалізації євроінтеграційної підготовки країни. Основою двосторонніх відносин між Україною та ЄС є Угода про партнерство та співробітництво (УПС) від 14 червня 1994 року, що набула чинності 1 березня 1998 року, та Спільна стратегія щодо України, схвалена 11 грудня 1999 року в Гельсінкі Європейською Радою.

Головним завданням сучасного етапу європейської інтеграції України визначено створення основних передумов, необхідних для набуття Україною повноправного членства в Європейському Союзі. Це передбачає поглиблення політичного діалогу та розширення практичного співробітництва з Євросоюзом у сфері зовнішньої політики та безпеки, інтенсифікацію співробітництва у сфері юстиції та внутрішніх справ, що в комплексі має створити передумови для прискорення європейської інтеграції.

Європейський вибір України справляє формотворчий вплив на конфігурацію як зовнішньої, так і внутрішньої політики держави, але насамперед – це складова її зовнішньополітичного курсу. Курс на європейську інтеграцію у зовнішньополітичному вимірі реалізується передусім у відносинах України з ЄС, суттєве значення з цього погляду мають також стосунки з Радою Європи і НАТО. Проте оскільки стратегічною зовнішньополітичною метою України визначено набуття повноправного членства у Європейському Союзі, обмежимося переважно цим матеріалом.

Формування та розробка зовнішньої політики України відбувається з часу здобуття незалежності, і процес цей проходить складно і суперечливо – відповідно до складних і суперечливих шляхів внутрішнього розвитку країни. Не випадково у назві нинішнього зовнішньополітичного курсу наявне слово вибір. Кілька конкурентних моделей зовнішньої політики, що відбивають різні варіанти розуміння національних інтересів різними політичними силами, пройшли за цей період практичне і не завжди безпроблемне випробування. Деякі з них, як, скажімо, намагання орієнтуватися насамперед на власну систему цивілізаційних цінностей, спроба за всяку ціну утриматися в євразійському просторі за рахунок самоідентифікації українців як частини спільного східнослов’янського (а точніше, російського) суперетносу, виявилися такими, що мають обмежену практичну цінність, бо не відповідають інтересам України. Європейський вибір, який нині розглядається з погляду його конкретної мети – набуття повноправного членства в ЄС – свідчить про посилення позицій протилежної орієнтації інтеграційних процесів. В усякому разі, дедалі зрозумілішим стає, що відсутність чіткої політичної волі з цього питання, постійне коливання між Сходом і Заходом зрештою може призвести до того, що Україна залишиться на далекій периферії політичної та економічної реструктуризації і глобалізації сучасного світу з усіма негативними наслідками, що звідси випливають.

Однак чи можна вважати проблему визначення основного напряму інтеграції остаточно розв’язаною? Навіть за умови незмінності подальшого зовнішньополітичного курсу однозначно позитивно відповісти на це запитання важко. Як уже зазначалося, політичний дискурс (і політична діяльність, яка крізь цей дискурс реалізується), становить континуум. Це, крім усього іншого, означає, що в ньому так просто нічого не зникає. Як свідчать останні дослідження, політичний дискурс має тенденцію до самовідтворення, попередні рішення стають підставою для наступних3, а отже, навіть у разі відмови від певних принципів, їх дія продовжує відчуватися.

Нація або держава у політичному дискурсі – на рівні глибинних когнітивних утворень, властивих певним культурним спільнотам – регулярно постають, чи, іншими словами, концептуалізуються в образі окремої особи (індивіда)4, з притаманною саме окремій особі логікою дій і з відповідною оцінкою цієї особи, зокрема моральною. Ми весь час уживаємо такі, наприклад, словесні формули (і зовсім не помічаємо їх метафоричності): Україна висуває пропозиції, Німеччина розпочинає діалог. У ситуації збройного конфлікту країні-ворогові обов’язково приписують такі індивідуальні людські властивості як підступність та жорстокість. Навіть за досить нестандартних обставин продовжує діяти та сама модель – приміром, нез’ясована ситуація з російським газом в Україні в російських мас-медіа переросла в заяви, що Україна краде газ – ця формула містить у собі повний спектр негативних моральних імплікацій, які пов’язуються у суспільстві з оцінкою крадіжки.

Справді, з суто раціонального погляду державі як такій недоречно приписувати можливість відповідати, висувати їй звинувачення у підступності, зухвальстві, агресивності, дорікати за непослідовність, нерішучість або, навпаки, схвалювати її політичні дії, як схвалюють індивідуальні вчинки, однак насправді саме таким чином постійно описується, оцінюється і, головне, розуміється, зовнішня політика різних країн. Такі метафори не є риторичною прикрасою. Вони, як свідчать спеціальні дослідження, відбивають конкретний спосіб сприйняття і розуміння політичних подій саме так, а не іншим чином, і, що ще важливіше, цей спосіб сприйняття впливає (часто непомітно для діячів політичного владного простору і навіть для експертів) на характер відповідних рішень і дій, на засоби ведення політичного діалогу.

Постава України, починаючи майже з моменту проголошення незалежності, але найбільш виразно – після відмови від ядерної зброї, була тотожною до позиції особи, що з повним правом і цілком щиросердо простягає дружні руки до тих, кого вважає приятелями та партнерами. Звичайно, коли ці партнери не відповідають взаємністю, така особа почуває себе ображеною. А далі почуття образи, почуття того, що з Україною поводяться несправедливо, проникає у політичні тексти, переважно не на рівні відкритих формулювань на кшталт “нас ображають”, а в імпліцитному, прихованому вигляді. Це почуття позначається на загальному тоні ведення політичного діалогу і проривається у ледь завуальованих закидах.

Наприклад, у виступі офіційного високопосадовця після згадки про ті часи, коли нашу країну, на відміну від країн Центральної Європи, не запросили взяти участь у розширеному ЄС, сказано: “Тоді (у 1991 р.) європейський експрес прослідував повз українську станцію, практично не збавивши швидкість”. Цей образ, що несе в собі розчарування України і намагання довести цей закид до європейських партнерів, попри всю його позірну виразність, мимоволі викликає в уяві постать здивованої людини, що стоїть на пероні, розгублено вдивляється у вікна швидкого потягу, який чомусь не зупиняється і мчить далі, а на обличчі в неї – вираз розчарування і нерозуміння: чому її залишили і що, власне, відбувається? Найгірше, однак, що ця розгублена і непрезентабельна постать за законами політичного жанру прямо і безпосередньо ототожнюється з Україною. Чому саме така, а не інша картина виникає в уяві, пояснюється досить просто. Цей образ – людини, кинутої на пероні, і сюжет, який за цим стоїть – знайомі нам саме в такому вигляді з художньої літератури та з текстів масової культури, проте до повної і остаточної візуальної конкретності його було доведено у кінематографі ХХ століття.

Загалом “риторика несправедливого ставлення”, за якою відчувається брак упевненості, є досить поширеною, особливо тоді, коли розглядають можливі негативні наслідки розширення ЄС для України. Скажімо, при обговоренні майбутнього візового режиму або деталей митного контролю в новій об’єднаній Європі часто згадуються подвійні стандарти (нова залізна завіса), за якою знову може опинитися Україна. Звичайно, конкретний зміст таких загроз є цілком реальним, недарма цю проблему включено до окремого обговорення з офіційними представниками ЄС. Проте тут ідеться про певний спосіб подачі фактів, який навряд чи допоможе уникнути небажаних наслідків.

Показово, що закидів та дорікань не позбавлені навіть тексти аналітиків. Зокрема, розглядаючи попередню ситуацію зі стратегічним партнерством і кваліфіковано оцінюючи її як украй незадовільну, експерти зазначають, що в намаганні наблизитися до ЄС Україна не одержала належної політичної підтримки від тих країн, які вона проголосила своїми стратегічними партнерами, а в результаті “кандидатами на вступ до Європейського Союзу визнано деякі держави, рівень економічного розвитку і потенціал взаємовигідної співпраці яких є принаймні не вищим, ніж в України, яка залишається поза межами процесу розширення ЄС”. У цьому твердженні поряд з констатацією фактів міститься також і прихований закид у бік ЄС, який затвердив кандидатами на вступ такі країни, як Болгарія та Румунія, а Україна залишилася осторонь, і це несправедливо.

Звичайно, у громадянина України, що небайдужий до долі своєї держави, є певні підстави для таких емоцій. Однак побудова політичного діалогу за допомогою закидів і дорікань навряд чи здатна принести бажаний результат, особливо коли цих дорікань багато. Скаржитися партнерам на них самих, дорікати за несправедливе ставлення до України – все це здатне звести нанівець найбільш продумані і переконливі аргументи на користь можливості та бажаності майбутньої інтеграції України в ЄС. Адже партнери, відчуваючи цей тон звинувачень, замість того, щоб виправдовуватися і просити вибачення, закономірно демонструють відому, на жаль, українським дипломатам реакцію “ввічливого роздратування”. Зрозуміло, що на цьому тлі обговорювати конкретні питання стає вкрай важко.

У формуванні риторичного і ментального простору проблеми європейської інтеграції України одне з ключових місць донедавна належало концепту, що виражається за допомогою метафоричного виразу “шлях України до Європи”. Концепт шляху в українській мові детально проаналізований у спеціальній праці Т.В.Радзієвської 5. Як саме представляє і структурує дійсність ця метафора? Насамперед шлях – це пересування у просторі. Це значить, що підсвідомо ми виходимо з припущення, що для європейської інтеграції Україні необхідно знятися з місця, переміститися у просторі, щоб опинитися якимось чином у Європі. Такий алогічний образ повсякденної свідомості зрештою відбиває недостатній ступінь усвідомлення українцями своєї європейської ідентичності. Для порівняння – відносини з Росією концептуалізуються зовсім інакше: щоб будувати відносини з нею, треба лише “не повертатися до Росії спиною”, тобто шлях тут не потрібен. Відносини з Росією концептуалізуються за допомогою іншої метафори – метафори родинних стосунків.

Поняття шляху, крім того, пов’язане з низкою супутніх обставин, що супроводжують такий рух – так званих метафоричних наслідків. Скажімо, рухаючись шляхом, неможливо точно визначити час, який потрібен для його подолання (шлях – це не дистанція, і навіть не дорога, автомобільна чи залізниця). Зрозуміло одне – якщо вже шлях – то, як свідчить сполучуваність, він обов’язково довгий. З пересуванням шляхом стійко пов’язані уявлення про важкість такого пересування (недарма ми говоримо – важкий шлях, а легкою може бути, швидше, дорога), про перепони, які виникають на шляху, про небезпеку, яка чатує за кожним поворотом. На шляху можна заблукати, тому на ньому відшукують дороговкази. В українському політичному дискурсі, наприклад, зустрічаємо закономірну фразу: Польща – це наш дороговказ до Європи. Взагалі шляхом краще йти з друзями (на відміну від дистанції, яку спортсмен долає сам). Коротше кажучи, на шляху треба бути обережним, поспішати на ньому, на відміну від спортивної дистанції, недоречно. Тут треба не так рватися вперед, як зважувати кожен крок. Звідси постійні посилання на неприпустимість поспішних рішень, побоювання рухатися надто швидко тощо. До речі, у зв’язку з цим може виникнути помилкове і не завжди безпечне враження про те, що повільне прийняття рішень здатне уповільнити їх можливі наслідки, тобто робить ситуацію безпечнішою і стабільнішою, тоді як насправді між темпом прийняття рішень і темпом наслідків немає жодного зв’язку, не кажучи вже про відсутність зв’язку між темпом розв’язання проблеми і якістю результатів.

Таким чином, метафора “шлях до Європи” відбиває конкретний образ процесу євроінтеграції і водночас, що найголовніше, певним чином програмує подальші дії в цьому напрямі. За нею стоїть сценарій дій, і політичні діячі, користуючись цим позначенням, не в змозі вийти за його межі. З початку 2002 року спостерігається значне зниження частоти використання метафори шлях до Європи. Закономірним чином це відбувається одночасно з постановкою питання про конкретні часові межі, в які планується досягти євроінтеграційних цілей.

Курс на євроінтеграцію України у контексті ЄС

А тепер змінимо ракурс розгляду і спробуємо навести деякі зауваження щодо того, який вигляд мають проблеми європейської інтеграції України на тлі їх сприйняття в ЄС. Загалом для кращого розуміння перебігу євроінтеграційних процесів у межах ЄС слід взяти до уваги той факт, що у своєму становленні та розвитку ЄС постійно стикається з суперечностями, які виникають між різними національними інтересами окремих країн-членів ЄС та інтересами всього ЄС як наддержавного утворення. Проблеми України, так само як і теперішній процес розширення ЄС, значною мірою сприймаються в Європі саме в світлі цього конфлікту. Однак стосовно країн-кандидатів, з одного боку, і стосовно України, з іншого, ситуація дещо відрізняється.

Щодо нинішнього процесу розширення ЄС, то він лише на перший погляд працює на поглиблення згаданого конфлікту, оскільки арифметична кількість національних інтересів, що підлягають узгодженню, збільшується. Однак, як свідчить аналіз промов та виступів, які належать найвищим посадовцям ЄС, існує приховане припущення, що нові члени ЄС будуть навіть активніше, ніж теперішні країни-члени, підтримувати політичну єдність ЄС. Адже вони виступатимуть у ролі “новачків”, чиє гаряче бажання нарешті здійснилося і які, крім того, сприйматимуть входження до Європи як нагороду за свої зусилля. Справді, саме такий образ Польщі – однієї з найуспішніших з нинішніх країн- кандидатів, виникає у промові Голови Єврокомісії Романо Проді, виголошеної 9 березня 2001 року в Католицькому Університеті в Любліні. Описане враження створюється завдяки таким, наприклад, фрагментам цієї промови: “Я …розумію, з яким нетерпінням народ Польщі, після більш як десяти років постійних зусиль, намагається досягти членства в ЄС… Я хочу, щоб ви знали, що ваші величезні зусилля цілком виправдані”.

Натомість обговорення можливого входження до ЄС України сприймається у перспективі поглиблення загального конфлікту, тому цієї теми намагаються всіляко уникати. Набагато прийнятніше на нинішньому етапі розглядати Україну в ролі майбутньої сусідньої держави. У цій ролі передбачувана, стабільна і проєвропейськи зорієнтована Україна може сприяти стабільності кордонів ЄС і таким чином, зрештою, працювати на його єдність та зміцнення. Здається, що саме такий “європейський вибір України” щиро вітають країни ЄС.

Українське досьє

Коли ми починаємо уважно розглядати, як відбивається проблема європейської інтеграції України у політичних текстах та виступах представників ЄС, одразу впадають в око два моменти. По-перше, питома вага українського питання в цих джерелах зовсім незначна, а по-друге (і тут виникає позірна суперечність з першим), – зміст основних матеріалів щодо України ретельно впорядкований. Йдеться про те, що в Європарламенті створені спеціальні досьє на так звані країни третього світу, і серед них, поряд з Польщею, Росією та іншими країнами, є й Україна. Українське досьє, створене за стандартизованим зразком, містить детальний матеріал щодо форм партнерства і співробітництва між Україною та ЄС, а також механізму їх здійснення. У названому досьє реєструються всі заходи, здійснюваний у межах цього партнерства – досьє постійно оновлюється, у ньому також сформульовано позицію ЄС щодо основних проблем у взаємних відносинах, які нині є предметом обговорення.

Якщо спробувати інтерпретувати і пов’язати ці два моменти – відносно нечасті згадки про Україну в офіційному політичному дискурсі і наявність досьє, напрошується висновок про досить невелику актуальну (сьогоднішню) значущість проблем України для ЄС і значну потенційну (перспективну) її важливість.

З погляду теми нашого викладу найбільший інтерес у цьому досьє становить перелік основних невирішених питань у взаєминах України та ЄС і сформульована позиція ЄС щодо них. Отже, згідно з офіційною позицією ЄС, відкритим залишається питання стратегічного партнерства України та ЄС, проблеми здійснення і прискорення реформ в Україні, особливо тих, що уможливлять наближення її до ЄС, питання розширення ЄС та наслідків цього для України. В економічно-торговельній сфері ЄС підтримуватиме вступ України до СОТ, який розглядається як основний засіб більш повної інтеграції України до системи світової економіки, натомість щодо створення зони вільної торгівлі між ЄС і Україною позиція ЄС категорична – ЄС вважає, що вирішення цього питання необхідно відкласти до повної імплементації УПС. У переліку згадано також про підтримку рішення України щодо закриття Чорнобиля, сформульовано проблеми співробітництва у сфері безпеки, а також юстиції і внутрішніх справ.

Однак цей список розв’язаних проблем, який сформульовано станом на 9 червня 2001 року, цікавий не так тими проблемами, що в ньому названі, як питаннями, що там відсутні. Приміром, щодо майбутнього членства України в ЄС – питання, яке найбільше цікавить Україну, – не сказано майже нічого. Майже – бо там, де йдеться про проблеми розширення ЄС, міститься глухий натяк на можливість такої перспективи – Розширення [ЄС] зробить Україну державою, яка на перших порах буде безпосередньо сусідити з ЄС (Enlargement: this will make Ukraine a direct neighbour of the EU for the first time). Це можна зрозуміти так, що Україна не приречена на те, щоб довічно перебувати за межею ЄС, але як довго проіснує такий стан – відповіді на це питання немає. Як бачимо, і тут на перший план виходить роль України як майбутньої сусідньої щодо ЄС держави. Крім того, оскільки питання майбутнього членства України в ЄС взагалі не згадується серед цього списку основних проблем, це означає, що наші європейські партнери на нинішньому етапі взагалі не вважають його предметом для обговорення.

Чому так сталося? Крім багатьох причин економічного, юридичного та політичного характеру, до цього спричинилося ще й те, що наша концепція європейської інтеграції і аргументи на її користь побудовані не зовсім прийнятним для ЄС чином. В Україні інтеграцію до Європи розуміють насамперед як завдання зовнішньої політики. Євроінтеграційна стратегія розглядається як така, що відповідає зовнішньополітичним інтересам нашої держави і водночас може бути “засобом досягнення тих цілей, які ми ставимо перед собою у внутрішньодержавному будівництві”6. За такої постановки питання на першому плані у здійсненні євроінтеграційного курсу України опиняються саме зовнішньополітичні проблеми, а розв’язання внутрішніх проблем – це той наслідок, якого можна досягти за допомогою вступу до ЄС. Звичайно, така аргументація сама по собі не є бездоганною – адже в ній досить відверто припускається, що вступ до ЄС для України – це лише знаряддя, за допомогою якого можна досягти власних цілей – наприклад, економічного процвітання і високого рівня безпеки. Натомість, згідно з ідеєю спільного європейського дому, це наддержавне утворення становить самостійну цінність, і претендувати на членство в ньому може лише та країна, яка, досягши певного рівня економічного та демократичного розвитку і поділяючи загальноєвропейські цінності, здатна сприяти спільній безпеці і процвітанню ЄС. Саме тому згадувати про те, що євроінтеграція є для України засобом, у політичному діалозі не зовсім доречно.

Слід також нагадати, що в самому ЄС чільне місце посідають проблеми створення нової загальноєвропейської ідентичності. Політика у соціальній та економічній сферах виступає у ролі дискурсивних засобів, за допомогою яких формується така ідентичність.

На думку західних дослідників, до ідеї “європейської моделі суспільства” (яка концептуалізується у вигляді “країни добробуту на Рейні”) звертаються, щоб відрізнити Європу від США та Японії. Підтримка і збереження цієї моделі проголошується як спільне європейське завдання для всіх країн-членів, тобто майбутня Європа має бути спільною і, водночас, неповторною. Якщо порівняти це з розумінням завдань євроінтеграції, як їх бачать в Україні, то виходить, що за однаковим позначенням – європейська інтеграція – стоять два відмінних, а де в чому і протилежних способи бачення.

Про відмінності у концептуальних моделях сприйняття політичної дійсності свідчать також і відповідні метафоричні вживання в політичному дискурсі Євросоюзу. Якщо в Україні процеси інтеграції усвідомлюються через концепт шляху, то європейці воліють у таких випадках говорити про “пройдену відстань (дистанцію)”. Загалом, говорячи про питання розширення Євросоюзу і про оцінку діяльності країн-кандидатів, тут віддають перевагу метафорі спортивної боротьби. На відміну від пересування шляхом, біг на дистанцію чітко хронометрується, тут цінується швидкість, а не повільна обережність. У цій моделі заохочуються і беруться до уваги саме індивідуальні результати – у спортсмена немає попутників, у нього є суперники. Звичайно, ця модель є однією з реалізацій загальнішого поняття конкуренції, одного з найважливіших у всій західній культурі.

Як реально працює ця модель – видно, наприклад, із доповіді Г. Верхогена, Члена Європейської Комісії у справах розширення ЄС, “Процес розширення після Ніцци” – Брюссель, 16.01.2001. (Аналізовані матеріали, пов’язані з ЄС, розміщені на веб-сайті Європарламенту.) Тут стверджується, що принцип оцінки індивідуальних здобутків країн-кандидатів сприяє прискоренню бажаних змін у цих країнах. У таких умовах, коли діяльність кожної країни оцінюється окремо, ні в кого, за словами доповідача, не виникає бажання “працювати без душі” або ж “волинити”, “марнувати час” (no one has to mark time). В умовах конкуренції той, хто відстає, повинен наздоганяти. Для цього виділено навіть спеціальний принцип – The principle of catching up, який, на думку промовця, довів свою ефективність7.

Що ж до України, то тут діють інші критерії оцінок. При аналізі європейського політичного дискурсу стає також зрозумілим той факт, що Україна сприймається як держава, пов’язана з пострадянським простором. Тому відносини з нею часто будуються за тією ж моделлю, яка прийнята щодо Росії. Наприклад, як свідчать матеріали дебатів у Європарламенті від 14.03.2000, присвячені обговоренню результатів річного звіту про виконання Спільної стратегії шодо України, методика оцінки зробленого, за словами автора доповіді, п. Вяйрюнена, була та сама, яка застосовувалася при оцінці дій Росії (у межах аналогічного документа). “Отже, – продовжує доповідач, – у доповіді міститься відкрита критика України за обмеження, яких зазнають у цій країні демократія, права людини, свобода слова та впровадження ринкової економіки”. Звичайно, можна було б сказати, що тут маються на увазі насамперед однакові стандарти, за якими Євросоюз підходить до оцінки подій, але так чи інакше, виходить, що існують певні спільні вимоги, які висуваються саме до України і Росії, і, що набагато серйозніше, такі вимоги приховано впливають на формулювання схожих оцінок щодо цих країн. Не секрет, що позиція європейських країн у питанні приєднання країни до ЄС формується з урахуванням “російського фактора” – адже незадоволення Росії просуванням України у бік Європи містить у собі загрозу дестабілізації становища на континенті. Отже, незважаючи на неодноразове підкреслення позитивних наслідків Спільної стратегії, на схвальне ставлення до європейського вибору України, аналіз матеріалів дебатів свідчить про стійке пов’язання України з пострадянським простором, про уявлення про неї як країну, далеку від власне європейських цінностей, а за збереження такого ставлення на реальну активізацію співробітництва годі розраховувати .

Реалії європейської інтеграції, крім власне політичного, економічного, юридичного соціального аспектів, мають іще один важливий вимір – дискурсивний, який водночас відбиває та будує неявну поняттєву систему, яка структурує політичну діяльність, спосіб мислення та дій у сфері політики.

Розглянуті проблеми свідчать про суттєві моменти непорозуміння у діалозі Україна – ЄС, які мають за причину відмінності у стійких соціальних, культурних та політичних моделях. Беручи до уваги, що Україна у цьому діалозі є стороною більш заінтересованою, слід приділяти і більше уваги таким розходженням, не дорікати партнерам, не нехтувати принципами та системою аргументації, що використовується протилежною стороною, а уважно вивчати їх та спробувати повернути це на свою користь. Як випливає з цього попереднього аналізу, політикам слід дуже обережно використовувати у своїх текстах різні риторичні засоби. Адже за кожною концептуальною метафорою стоїть певний сценарій мислення та дій. Перебуваючи у полі дії таких метафор, вийти за межі подібних сценаріїв дуже важко.

У Євросоюзі вважають, що в демократичному суспільстві кожна діяльність, також і політична, разом з процедурами прийняття рішень, має бути прозорою. Таким чином, розробки у цьому напрямі, крім дослідницького і практичного, здатні виконати також і завдання соціальне. У цілковитій згоді з викликами часу.

 

–––––––––

1 Fairclough N. L., Wodak R. Critical discourse analysis // T. A. van Dijk (Ed.), Discourse Studies. A multidisciplinary introduction. Vol. 2. Discourse as social interaction. – London: Sage, 1997. – P.280.

2Ле Э. Лингвистический анализ политического дискурса: язык статей о чеченской войне в американской прессе // Полис. – 2001. – № 2.

3 Wodak R., Weiss G., Muntigl P. Project: European Union (EU) Discourses on Unemployment (1997 – 1999).

4Лакофф Дж., Джонсон М. Метафоры, которыми мы живем // Язык и моделирование социального взаимодействия. – М.: Прогресс, 1987.

5Радзієвська Т.В. Концепт шляху в українській мові: поєднання ідеї простору і руху // Мовознавство. – 1997 – № 4 – 5.

6Виступ Міністра закордонних справ України А.М.Зленка на міжнародній конференції "Україна – ЄС" (Брюссель, 24 квітня 2001 р.)

7 Verheugen G. The enlargement process after Nice (Brussels, 16 January 2001).




читайте також:
16.04.2008 "Так нам и НАТО. Украине в альянсе не место! Его уже почти заняла Россия"
12.02.2008 "Тегеранские зарисовки"
22.11.2007 "Тбіліська криза"
13.11.2007 "БІОЛОГІЧНА ЗБРОЯ В РУКАХ ТЕРОРИСТІВ? ЩОДО "ЗНИКНЕННЯ" ЧУМНИХ БАКТЕРІЙ З ОДНІЄЇ АМЕРИКАНСЬКОЇ ЛАБОРАТОРІЇ"
11.10.2007 "Тбилисский кризис"
Стратегічна панорама
Стратегічна Панорама   Національний інститут проблем міжнародної безпеки видає щоквартальний науково-аналітичний збірник "Стратегічна Панорама".

 

Спеціалізована Вчена Рада
Постановою президії ВАК від 12 березня 2008 р. № 14-08/3 в інституті створено спеціалізовану вчену раду Д26.723.01 із правом приймати до розгляду та проводити захист дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) наук зі спеціальностей:

21.01.01 – Основи національної безпеки держави
(паспорт перелiк питань);

21.03.01 – гуманітарна і політична безпека держави;

21.03.02 – регіональна безпека держави;

21.03.03 – геополітика

21.04.01 – Eкономічна безпека держави
(паспорт перелiк питань);

Головою спецради призначено д.філос.н, професора М. А. Ожевана, ученим секретарем спецради - к.політ.н. Т. С. Стародуб.

Видання

Публікації

Моніторинг