Рада національної безпеки і оборони України

Інститут утворено Указом Президента України від 16 березня 2001 року № 173 “Про Національний інститут проблем міжнародної безпеки”.

Інститут ліквідовано Указом Президента України від 2 квітня 2010 року № 471 “Про оптимізацію діяльності з розроблення наукових засад національної безпеки України”.

 

а может и в правду стильные мужские рубашки таргет группы, и показать новое видео

"Міжетнічна толерантність у контексті проблем інформаційно-психологічної безпеки України"


5.09.2007
М.А.Ожеван

Інформаційно-технологічний аспект пов’язанийЙ з реалізацією системних заходів, спрямованих на подолання відставання України у галузі інформаційних технологій, максимальне імпортозаміщення, підтримку та підготовку відповідних фахівців, ефективний захист державних інформаційних ресурсів тощо.

Інформаційно-комунікаційний аспект ставить за мету налагодження ефективного інформаційного обігу між суспільством та його державою, суспільством і особистістю, суспільством та державними і приватними мас-медіа, що з необхідністю передбачає:

- створення цілісної системи аналітично-інформаційної підтримки процесів опрацювання та прийняття рішень державними і недержавними структурами;

- опрацювання ефективних механізмів державної пропаганди та реалізації єдиної і загальнообов’язкової для усіх державних службовців та публічних політиків (які не перебувають у політичній опозиції) інформаційної політики;

- системну протидію антиукраїнським медіа-операціям та політико-психологічним маніпуляціям в інформаційно-комунікативній сфері;

- формування привабливого іміджу України у вітчизняних та закордонних мас-медіа і своєчасне знешкодження контр-іміджів України та її державно-владних структур; наповнення інформаційного простору компетентними - власне українськими - експертними оцін-ками задля усунення небезпеки маніпулювання суспільною думкою.

Інформаційно-психологічний аспект передбачає державний та громадянський контроль за діяльністю усіх установ, організацій та приватних осіб, які вдаються до таких інформаційно-психологічних засобів впливу на масову та індивідуальну свідомість, що можуть завдати непоправних збитків суспільному та індивідуальному здоров’ю. До головних внутрішніх загроз в інформаційно-психологічній сфері доцільно віднести:

- протиправне застосування спецслужбами іноземних держав і кримінальними структурами спеціальних засобів впливу на індивідуальну, групову і масову свідомість, здатних блокувати на неусвідомленому рівні свободу волевиявлення людини, штучно прищеплювати їй синдром залежності;

- дії певних політичних сил радикального спрямування, спрямовані на маніпулювання суспільною свідомістю; яке призводить до втрати цілими суспільними групами таверствами (із етнонаціональними меншинами включно) або окремими людьми, що їх представляють, спроможності до політичної, культурної та морально-етичної самоіден і ифікації;

- зловживання свободою масової інформації та використання ЗМІ з метою обмеження дієздатності людини та її права на вільний вибір переконань;

- зловживання свободою совісті та світогляду з метою насаджування деструктивних культів;

- пропаганда низькопробних зразків масової культури, заснованих на культі насильства та цінносгях, що суперечать традиційним морально-етичним нормам суспільства та його окремих верств;

- обмеження законного права людини на захист її духовно-інтелектуальної діяльності та власності;

- руйнація культурно-просвітницьких систем та систем збереження й пропаганди культурних цінностей включно з музейними, бібліотечними та архівними фондами тощо. До головних зовнішніх загроз в інформаційно-психологічній сфері слід віднести:

- протиправне застосування спецслужбами іноземних держав та міжнародними злочинними угрупованнями впливів, здатних зруйнувати єдииий інформаційно-духовний простір України, традиційні засади суспільства та його моральність, порушити інші життєво важливі інтереси особистості, суспільства та держави.

- цілеспрямовані антиукраїнського змісту інформаційно-психологічні операції, що реалізуються шляхом опрацювання, виготовлення і поширення певними суб’єктами негативних інформаційно-психологічних впливів із застосуванням спеціальних засобів і методів такого впливу.

3 метою нейтралізації означених загроз є доцільним і невідкладним:

1. Опрацювання єдиної державної політики у сфері забезпечення інформаційно-психологічної безпеки та відповідної нормативно-правової бази, спрямованих на вирішення наступних завдань:

- координацію діяльності органів державної влади і суспільно-громадських об’єднань, розмежування повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування у відповідній сфері;

- встановлення розумних балансів "стримувань та противаг" між потребою у вільному обміні інформацією і припустимими обмеженнями щодо її поширення;

- збереження єдиного інформаційного і духовного простору України, традиційних підвалин суспільної моральності;

- розвиток правосвідомості і психологічної культури громадян у сфері інформаційно-психологічної безпеки; навчання населення методам самозахисту від негативних інформаційно-психологічних впливів, основам безпечної поведінки в сучасному інформаційному середовищі;

- розвиток і підтримку вітчизняного виробництва засобів захисту від негативних інформаційно-психологічних впливів;

- організацію міжнародного співробітництва щодо забезпечення інформаційно-психологічної безпеки;

- створення вітчизняної системи ліцензування, сертифікації, експертизи і контролю в сфері інформаційно-психологічної безпеки;

- розробку і прийняття стандартів у сфері інформаційно-психологічної безпеки;

- експертизу з метою виявлення негативних інформаціино-психологічних впливів та обов’язкового ліцензування діяльності із забезпечення інформаційно-психологічної безпеки із сертифікацією відповідних засобів і методів тощо;

- організацію реабілітації осіб, що постраждали від негативних ініформаційно-психологічних впливів;

- своєчасне інформування громадськості про діяльність осіб і організацій, що порушують законодавство у сфері інформаційно-психологічної безпеки.

Тим тривожнішими є ознаки того, що, на тлі загострення внутрішньополітичної ситуації в сучасній Україні, почастішали спроби дестабілізації міжетнічної рівноваги включно із використанням засобів масової інформації з метою роздмухування міжетнічної нетерпимості. Отже, деструктивні тенденції в діяльності українських та закордонних ЗМІ у сфері етнонаціональних проблем загрожують атмосфері суспільного миру та злагоди. Ситуацію погіршує те, що інформаційний рух "у зворотному напрямі" Україна-Світ часто визначають надто емоційні оцінки українських лівих та правих радикалів, які охоче тиражує та використовує задля роздмухування антиукраїнських настроїв певна частина закордонного політичного бомонду.

При цьому поміркована та виважена українська позиція у закордонних ЗМІ майже не представлена, бо навіть наявні в Україні інформаційні ресурси використовуються з цією метою явно недостатньо. Зокрема, йдеться про відсутність ефективних каналів поширення "назовні" пресових та електронних видань етнонаціональних товариств, які могли б серйозно посприяти створенню привабливого іміджу України у сусідніх державах, що є "історичними батьківщинами" для відповідних діаспор.

Тому як державним, так і недержавним інформаційним структурам слід опрацювати скоординовану інформаційну політику, спрямовану на забезпечення міжетнічної толерантності як однієї з важливих підвалин національної безпеки України і запоруки її динамічного зростання. 3 цією метою Держкомінформполітики, Держкомінформзв’язку, іншим державним установам та відомствам за умов тісної співпраці з національно-культурними товариствами України, на додаток до вищеозначеного, слід першочергово посприяти:

- створенню Етичного кодексу українського журналіста, однією з невід’ємних складових якого мають стати імперативи утвердження міжетнічної толерантності;

- істотному розширенню державної підтримки пресових та електронних видань етнокультурних товариств України; відведенню з цією метою необхідної квоти ефірного часу на загальнонаціональних каналах радіо- та телемовлення;

- створенню мережі електронних Інтернет-видань етнокультурних товариств України та відповідного Інтернет-порталу;

- напрацюванню законодавства у сфері етнонаціональних та етнокультурних відносин, максимально адаптованого до європейських та світових правових норм та стандартів.

Нормативна основа інформаційних правовідносин в Україні поки що залишається вельми скромною і явним чином не відповідає викликам сьогодення. Вона визначена:

статтями 32 і 34 Конституції України;

законами "Про інформацію" (від 2 жовтня 1992 р.), "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" (від 16 листопада 1992 р), "Про телебачення і радіомовлення" (від 21 грудня 1993 р);

"Про інформаційні агентства" (від 28 лютого 1995 р.);

статтями 7, 440 і 440-1 Цивільного кодексу та стаггями 125 і 126 Кримінального кодексу України, спрямованими на захист честі, гідності та ділової репутації особи від поширення неправдивої інформації.

Що ж до "Концепції (основ державної політики) національноі, безпеки України", схваленої Верховною Радою України 16 січня 1997р, то вона обмежується виключно найзагальнішими твердженнями щодо:

- вжиття комплексних заходів щодо захисту власного інформаційного простору та входження України в світовий інформаційний простір;

- виявлення та усунення причин інформаційної дискримінації України;

- усунення негативних чинників порушення інформаційного простору, інформаційної експансії з боку інших держав тощо.

Непересічне значення для інформаційної безпеки України та ’її гідного входження до світового інформаційного сустльства безумовно, матимуть оприлюднені у липні 2000 р. два Укази Президента України:

"Про заходи щодо розвитку нацюнальної складової глобальної інформаційноі’мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні";

"Про вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної влади".

Обидва укази мають самоочевидне "компенсаторне" значення, бо певним чином усувають недоліки, властиві украшському законодавству щодо регулювання інформаційної сфери. Йдеться насамперед про Закон України "Про інформацію", який у багатьох своїх положеннях безнадійно застарів і, до того ж, був опрацьований на анахронічній методологічній базі. Достатньо сказати, що інформацію розробники закону розглядали переважно не як матеріальне, а як духозне явище ("документовані або публічно оголошені відомості"). Поняття ж "інформаційної безпеки" у зазначеному базовому законі відсутнє взагалі, а поняття "інформаційного суверенітету" тлумачиться у чисто територіальних вимірах.

Водночас, цілковито зрозуміло, що інформаційний простір держави явним чином не збігається з її географічною територією, а усі спроби захищати "суверенну інформаційну територію" за розвиненості сучасних засобів глобальних масових комунікацій приречені на невдачу (не в останню чергу, саме подібні спроби й стали однією з причин краху Радянського Союзу).

Слід зазначити, що першою президентською спробою правового врегулювання зазначеного кола питань був попередній Указ від 22 квітня 1998 р. за N 346/98 "Про деякі заходи щодо захисту інтересів дермсави в інформаційній сферГ. Проте, як відомо, положення цього Указу у належному обсязі не виконані. Результатом "гнучкого реагування" на зазначені недоліки стала Постанова Верховної Ради України від 16 лютого 1999 року "Про діяльність Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади щодо забезпечення свободи слова, задоволення інформаційних потреб суспільства тарозвитку інформаційної сфери в Україні". Постановою передбачено, серед іншого, проведення парламентських слухань "Інформаційна політика України: стан і перспективи". Подібні слухання проведені 16 січня 2001 р. Верховною Радою, але внаслідок надмірної політизації цього питання та незгод між парламентським комітетом О.Зінченка й очолюваним І.Драчем Держкомінформполітики належного ефекту не дали.

Крім того, має бути встановлений та правовим чином регламентований вичерпний перелік окремих "форсмажорних" обставин, коли застосування державою спеціальних засобів і методів впливу на психіку людей може бути виправданим.

Значимість проблем інформаційної безпеки України ще раз довела ухвалена 23 липня 2000 р. "Великою Вісімкою" Окінавська харгпія глобального інформаційного суспільства. Подібні документи глобального змісту є переконливим доказом того, що будь-яка країна, яка активно і своєчасно не реагуватиме на інформаційні виклики сучасного світу, буде приреченою реагувати на них у "наздоганяючому режимі, але при цьому навряд чи вона може розраховувати на забезпечення власних національних інтересів.

Питання інформаційно-психологічної безпеки та її нормативно-правового регулювання для пострадянських країн особливо актуалізуються з огляду на те, що їх громадяни після тривалої ізоляції у закритому суспільстві зустрілись з раніше невідомими їм викликами сучасного світового інформаційного простору. Причому - не лише позитивними, але й негативними. На тлі несформованого "інформаційного імунітету" такі негативні чинники дуже часто створюють "непрозорі", зрозумілі лише експертам, загрози маніпулювання індивідуальною й масовою свідомістю.

Варто також зауважити, що пострадянські країни виступають поки що в ролі не скільки суб’єктів, стільки об’єктів інформаційних впливів із-за відставання у сфері сучасних інформаційних технологій. А без цього немислимим є не тільки їх входження до глобального та європейського постіндустріального інформаційного суспільства, але й ефективний захист власних інформаційних ресурсів.

На часі підготовка законопроекту "Про інформаційно-психологічну безпеку України", який мав би передбачити використання таких інструментів державного регулювання, як:

- обов’язкове ліцензування діяльності із забезпечення інформаційно-психологічної безпеки;

- обов’язкову сертифікацію засобів і методів забезпечення безпеки;

- експертизу з метою виявлення негативних інформаційно-психологічних впливів;

- контроль за забезпеченням інформаційно-психологічної безпеки, причому, - не лише державний, але й громадянський.

Особливу увагу слід звернути на розвиток національного сегменту Світової Павутини Інтернет, яка, подібно до лакмусового папірця, чітко демонструє відставання України у сфері сучасних інформаційних технологій не лише від розвинених західних країн, але й від сусідньої Росії. Це видно, зокрема, із кількості користувачів Мережі, провайдерів, інтернетівських сайтів та онлайнових видань тощо. Слід зауважити, що цифри українських користувачів Мережі є вельми су-перечливими. За однини даними їх біля 300 тисяч (тобто менше одного відсотка від дорослого населення). Тоді як за іншими — мало не два мільйони (шість відсотків). Такі цифрові маніпуляції пояснюються тим, що до числа користувачів часто зараховують навіть тих, хто мав приємність ознайомитись з принципами роботи в Світовій Павутині, провідавши хоча б одного разу Інтернет-кафе.

Згідно з Родіоном Величком (арт-директор Голден Веб-Студіо), в Україні - один мільйон користувачів Інтернет. Причому, половина з них - люди, молодші 30 років, що мають доходи, вищі середньостатистичних по країні (що й не дивно). Якщо ж орієнтуватись на "географію" відвідувачів російської пошукової Інтернет-машини "Ян-декс", то більш-менш постійних користувачів Інтернет в Україні -від 300 до 500 тисяч, а число Веб-сайтів сягнуло шести тисяч.

За даними авторів минулорічного огляду "Медіа в СНД", укладеного Європейським інститутом медіа (Дюссельдорф, ФРН) на гючатку 1998 р. в Україні налічувалось біля 25 тис. комп’ютерів, підключених до Інтернет (в Росії на той самий час кількість таких комп’ютерів уже перевищила мільйон). Станом на липень 1997 р. в Україні було біля 350 серверів, розміщениху самій Україні, і ще 400 – за її межами. Налічувалось 103 українських провайдери (Київ - 22, Донецьк -13, Дні-пропетровськ - 10, Харків - 8) .

Щоправда, останнім часом українська Інтернет-ситуація почала мінятись на краще. За оприлюдненими у червні даними першого заступника голови Держкомзв’язку О.Баранова, від початку 2000 р. кількість провайдерів в Україні зросла на чверть (від 207 до 260), а кількість постійних користувачів Мережі - у півтора рази, сягнувши 210-230 тисяч (на ночатку року було 170-190 тис.). Ще від півмільйона до шести мільйонів становлять тимчасові "гості" Мережі. Однак не може не турбувати той факт, що 45% постійних користувачів і третина провайдерів сконцеитрована нині в Києві (далі йдуть Дніпропетровськ, Харків, Донецьк і Одеса).

У липні 2000 р. вийшов друком довідник "Ресурси Українського Інтернет-2ООО", що є спільним проектом компанії Lucky Nеt і Інформаційного центру "ЕЛВІСТІ", де містяться дані про більш ніж 5 тис. інформаційних ресурсів (web-сайтів) України (всього досліджено понад 1 млн. web-сторінок, що відносяться до українського сектора Інтернет). Планується один раз на півроку поновлювати цей довідник. У цьому довіднику є скромний підрозділ "Діаспора" (чотири Інтернет-адреси), але відсутній розділ "Етнонаціональні товариства", що пов’язано, вочевидь, із недостатньою увагою цих товариств до використання Мережі.

За даними президента Lucky Nеt Артура Габовича, зараз в Україні нараховується від 200 тис. до 1,5 млн. користувачів Інтернету. з

них 200-250 тис. мають індивідуальний вихід у Мережу і біля 50 тис. використовують корпоративні комп’ютери. Згідно ж з інформацією директора компанії "ЕЛВІСТІ" Олександра Григор’єва, більша частина ресурсів пов’язана з інформаційними технологіями, на другому місці — реклама й інформація про послуги, далі йдуть нормативно-довідкова, економічна і фінансова інформація, а вже потім — ЗМІ, "різні за якістю та об’ємом", кількість яких в українському сегменті Інтернету перевищила 400.

Отже, у порівнянні з російською мережею (РУ-Нетом), українська Мережа є поки що надто слабкою, щоб можна було всерйоз стверд-жувати існування УКР-Нету. Це пояснюється багатьма причинами, серед яких:

слабкість телекомунікаційної інфраструктури;

надто високі як для пересічного українця вартість комп’ютерів та тарифів за Інтернет-послуги;

обмеженість інформаційних ресурсів Інтернет у тій частині, що стосується безпосередньо України;

відсутність надійних українізованих Інтернет-пошукувачів (ті, що реально існують типу харківської "Мети", не йдуть у жодне порівняння з російськомовними "Апорт", "Рамблер" або "Яндекс").

Отже, в Україні назріла об’єктивна потреба в такому державно-правовому регулюванні науково-технологічної та інформаційної діяльності, що відповідало б реаліям сучасного світу та рівню розвйтку інформаційних технологій, нормам міжнародного права, але водночас ефективно захищали б власні українські національні інтереси. Найскладнішими тут є такі завдання:

гармонійного забезпечення інформаційної безпеки держави, особи і суспільства з одночасним виокремленням нагальних пріоритетів;

керування не лише власними "національно-егоїстичними" інтересами, але й національними інтересами ближніх та дальніх сусідів;

врахування реалій сучасного світового інформаційного простору, який рухається до неподільності таформування пюбального інформаційного суспільства.

Політика міжетнічної толерантності є одним з основних аспектів інформаційно-психологічної безпеки України. Вона має наочно продемонструвати, що Українська держава як невід’ємна складова європейського цивілізаційного простору здатна активно обстоюваги свої національні інтереси, враховувати ініціативи та потреби своїх громадян. Йдеться про усвідомлення того, що, чим більше можливостей для обстоювання своїх національно-культурних інтересів отримає кожен із народів України, чим більше відповідатиме вітчизняна нормативно-правова база у сфері захисту національних меншин, їхніх мов та культур європейським стандартам, тим потужнішою буде Україна як держава та суспільство. Тим вищим буде її авторитет на світовій та європейській арені. Тим привабливішим буде її міжнародний імідж.




читайте також:
22.11.2007 "СОЦИОГЕНЕТИЧЕСКИЕ РИСКИ: ВОЗМОЖНОСТИ ПРЕДВИДЕНИЯ"
03.09.2007 "Монокультурна "толерантність" в Україні..."
23.08.2007 "Монокультурная толерантность в Украине..."
12.03.2007 "Соціокультурні чинники формування міжетнічної толерантності в Україні"
13.11.2006 "СОЦИАЛЬНАЯ ПОЛИТИКА ГОСУДАРСТВА В ЦИКЛАХ КОЛЕБАНИЙ ОБЩЕСТВЕННОГО РАЗВИТИЯ ОТ ЛИБЕРАЛИЗМА К ТОТАЛИТАРИЗМУ"
Стратегічна панорама
Стратегічна Панорама   Національний інститут проблем міжнародної безпеки видає щоквартальний науково-аналітичний збірник "Стратегічна Панорама".

 

Спеціалізована Вчена Рада
Постановою президії ВАК від 12 березня 2008 р. № 14-08/3 в інституті створено спеціалізовану вчену раду Д26.723.01 із правом приймати до розгляду та проводити захист дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) наук зі спеціальностей:

21.01.01 – Основи національної безпеки держави
(паспорт перелiк питань);

21.03.01 – гуманітарна і політична безпека держави;

21.03.02 – регіональна безпека держави;

21.03.03 – геополітика

21.04.01 – Eкономічна безпека держави
(паспорт перелiк питань);

Головою спецради призначено д.філос.н, професора М. А. Ожевана, ученим секретарем спецради - к.політ.н. Т. С. Стародуб.

Видання

Публікації

Моніторинг