Рада національної безпеки і оборони України

Інститут утворено Указом Президента України від 16 березня 2001 року № 173 “Про Національний інститут проблем міжнародної безпеки”.

Інститут ліквідовано Указом Президента України від 2 квітня 2010 року № 471 “Про оптимізацію діяльності з розроблення наукових засад національної безпеки України”.

 

"Соціокультурні чинники формування міжетнічної толерантності в Україні"


12.03.2007
Лановенко Олег

Дійсно, якщо англієць пишається, насамперед або головним чином, тим, що він англієць; француз — тим, що він француз, а українець - тим, що він українець, значить - цьому англійцю, французу, українцю, власне, більше нічим пишатися. Адже ".. .індивідуальність стоїть далеко вище за національність, - як не без підстав зазначав той же Шопенгауер, — і стосовно кожної даної людини перша заслуговує в тисячу разів більшої уваги, ніж друга’ .

У той же час, як і кожна змістовна формула, думка Шопенгауера не тільки допускає, а й передбачає можливість різних смислових інтерпретацій. У тому числі й таких, що грунтуються не на протиставленні індивідуального і нащонального, а на їх взаємозв’язку.

Якщо, наприклад, розглядати національне не як змістовий антипод індивідуального, а як одну з форм прояву останнього, то картина набуде дещо іншої тональності. Тим більше у випадку, якщо під національним ми будемо розуміти не ту його змістову інтерпретацію, яку пропонує сучасний етнічний радикалізм, що за цілим рядом параметрів часом межує з релігійним фундаменталізмом, адещо принципово інше.

Неважко здогадатися, що йдеться в даному випадку про національне, репрезентативним проявом якого є феномен політичної нації, тобто форма громадянської самоідентифікації індивіда.

В останньому ж випадку індивідуальне і національне не тільки не перетворюються на змістові антиподи, а й виявляються найтіснішим способом взаємопов’язаними і взаємозалежними, органічно доповнюють одне одного як найважливіші характеристики людини як цілісності.

Втім слід, заради справедливості уточнити, що й у цьому випадку національне, являючи собою лише одну зі складових індивідуального, ніяк не може розглядатись як основна домінанта людської самосвідомості.

Виходячи з цього, ми одержуємо можливість сформулювати не вражаючий особливою новизною, але принципово важливий висновок: не викликає сумнівів, що формування міжетнічної толерантності в сучасному суспільстві і державі в принципі можливе лише тією мірою, в якій у даному суспільстві і державі знаходять реальні обриси трансформаційні процеси, вихідною точкою яких є домінанта етнічної нації, а кінцевою - домінанта політичної нації. Іншими словами, доти, доки визначальним для національної самосвідомості людини не стане критерій загальногромадянської належності, поза залежністю від тих або інших етнічних "коренів", міжетнічна толерантність залишиться нездійсненною мрією, бажаною, але недосяжною, метою.

А тепер повернемося до реалій, а саме — до фактичного стану справ в Україні, і спробуємо усвідомити суть того, що відбувається нині на її терені в питанні, що нас цікавить.

Як відомо, громадяни України мають різне багаточисельне етнічне походження. У той же час, також добре відомо, що далеко не єдина. але мало не основна проблема в галузі міжетнічних відносин в Україні не зводиться, яким би парадоксальним це не здалося на перший погляд, до власне міжетнічних відносин.

Специфіка ситуації, що склалася в Україні, в тому і полягає, що конфронтаційні мотиви проявляються в ній не стільки між різними власне етнічними групами населення, скільки між двома різномовними відносно рівновеликими групами населення, етнічне коріння і мовні пристрасті яких не збігаються.

Так, якщо врахувати, що російськомовне населення України перевищує половину її населення, у той час як етнічні росіяни становлять усього 22 відсотки населення країни, то чи не сам собою напрошується висновок, відповідно до якого потенціине протистояння в країні здатне викликати не стільки власне етнічне, скільки соціокультурне, в першу чергу - мовне, протистояння.

Іншими словами, міжетнічні відносини в Україні обумовлені не стільки власне етнічними, скільки соціокультурними детермінантами і складовими, і навіть сама належність до найбільш значних за кількісним виміром етнічних груп населення виявляється істотною (чи навіть визначальною) мірою похідною впливу чиняиків не власне етнічного (родового) характеру. Парадокс полягає, наприклад, у тому що практично все російськомовне населення країни, включаючи російськомовних українців, кількість яких не поступається в Україні етнічним росіянам, ототожнюється протилежною стороною з "москалями".

Але якщо міжетнічні відносини в Україні обумовлені не стільки етнічними, скільки соціокультурними детермінантами, то з цього неминуче випливає, що міжетнічна толерантність в Україні реально можлива лише у випадку, якщо вона буде ґрунтуватися на толерантності соціокультурній, насамперед - мовній. У свою чергу, остання в довгостроковому і стійкому плані здійсненна лише в рамках процесу підвищення етносоціокультурної однорідності українськото суспільства.

Проблема, однак, в тому, що відносний паритет мовних і обумовлених ними соціокультурних складових. культури України гранично утруднюють досягнення згоди в даному питанні. Якщо ж при цьому врахувати і цілий ряд привхідних моментів, вимальовується картина, далека не тільки від райдужної, а й від задовільної. Щоб переконатися в цьому, досить хоча б у найзагальніших рисах змалювати фактичний стан справ на даний час у соціокультурній сфері країни.

Майже за десять років існування в статусі незалежної держави в Україні формально чимало було зроблено для розвитку культури, вирівнювання диспропорцій між двома її основними (у кількісному плані) складовими. Однак досягнуто це було в основному, якщо не винятково, за рахунок надання українській мові статусу державної з усіма наслідками, що випливають з цього. У результаті, україномовна складова культури країни значно розширила свої межі і набула перспектив, про які в недавньому минулому важко було навіть мріяти.

І це чудово! Однак сама по собі надпозитивна оцінка цього факту не тільки не виключає, але й зумовлює необхідність аналітичного осмислення розглядуваного процесу в контексті процесів більш загального порядку.

Якщо населення України включає дві більш-менш рівновеликі, але при цьому різномовні, складові, орієнтовані на неідентичні соціокультурні домінанти, то виникає цілком природне питання про те, на які кінцеві цілі повинен бути зорієнтований в Україні процес досягнення соціокультурної згоди?..

Цілком очевидно, наприклад, що прагнення асимілювати російськомовне населення України — шлях у нікуди. Спроба уніфікації всіх етнокультурних складових країни на базі української мови й української культури, тобто прагнення за допомогою адміністративно-директивної українізації домоггися ситуащї, за якої українська мова й українська культура перетворяться на рідну мову і культуру всіх жителіз України, заздалегідь приречена на провал.

Цей напрям соціокультурної політики може призвести лише до виникнення масштабних конфронтаційних мотивів у суспільстві і, відповідно, процесів, усім добре відомим на прикладах останніх подій у географічному і часовому діапазоні від Нагірного Карабаху до Югославії.

При всій очевидній безперспективності цільової установки на асиміляцію російськомовного населення України, факти змушують визнати, що адептів даного напряму в країні чимало, у тому числі й в органах державної виконавчої та законодавчої влади. Чого варті, наприклад, численні пропозиції, що стосуються соціокультурної трансформації країни відповідно до критеріїв етнічної пропорційності... Або, того більше, спроби конституювати проекти в галузі функціонування державної мови, що ґрунтуються на ідеях етнофундаменталізму і прямого порушення загальновизнаних у цивілізованому світі прав і свобод людини...

Не менш очевидно, однак, що соціокультурна специфіка України зумовлює безперспективність і її соціокультурної федералізації. Суть цього варіанта зводиться до того, щоб існуючу соціокультурну біполярність офіційно визнати і юридично зафіксувати у відповідних конституційних нормах, забезпечивши де-факто і де-юре можливість вільного рівнобіжного розвитку української і російської — поряд з іншими — культур.

Хоча даний шлях розв’язання мовних і соціокультурних проблем у цілому не тільки принципово здійсненний, а й має чимало прикладів практичного втілення, проте, в даному конкретному випадку, його навряд чи можна визнати оптимальним.

До речі, якщо в ряді інших країн, що являють собою приклади соціокультурної федералізації, наприклад, у Канаді або Швейцаріі подібна федералізація була кроком інтегративного порядку, то в розглянутому випадку її наслідки будуть діаметрально протилежними Подібна федералізація неминуче призведе до анклавізації території України, розподілу її загального соціокультурного простору на локальні культурні вогнища.

У результаті, розв’язання завдання формування міжетнічноі толерантності не тільки не наблизиться, але й ще більш віддалиться, стикаючись з усе новими і новими перешкодами. Але якщо міжетнічна толерантність в Україні може бути досягнута, як ми констатували раніше, лише на шляху етносоціокультурної толерантності в цілому, а мовної — зокрема, то з цього неминуче випливає, що єдиним напрямом соціокультурної політики в країні, що відповідає суті даного завдання, є орієнтація на етносоціокультурну інтеграцію. Суть цього варіанта зводиться до того, щоб здійснювана програма соціокультурних перетворень була зорієнтована на поступове формування єдиної інтегрованої культури, яка органічно об’єднувала б усі етно-соціокультурні складові країни.

Чи можливо це в принципі?

Хоча завдання формування єдиної інтегрованої культури, яка б органічно об’єднувала всі етносоціокультурні складові країни, і пов’язане з певними труднощами, безсумнівно, що це завдання в принципі здійсненне.

На це вказує той факт, що вже нині не тільки російськомовне населення України, але і більшість етнічних росіян на її території мають єдині або подібні з україномовним населенням етнокультурні риси. А така етнокультурна подібність дає підстави потенційно ідентифікувати практично все російськомовне населення України, включаючи етнічних росіян, як органічну і невід’ємну соціокультурну складову народу України.

Іншими словами, при безумовно спорідненому, як це має місце в Україні, характері культур і мов неідентичних, але активно взаємодіючих між собою в межах єдиного соціального простору етносоціокультурних адептів, уже нині виникають умови, за яких етносоціокультурна протидія сторін може бути усунута в процесі їх поступової все більш тісної інтеграції.

Зрозуміло, можливим це може стати лише за умови проведення чітко визначеної і далекоглядної державної політики в етносоціокультурній сфері, причому політики, заснованої на єдиних для всіх етнокультурних складових країни критеріях і стандартах, визнаних і конституйованих світовою спільнотою.

Здійснення ж такої політики створить необхідні і достатні передумови для міжетнічної толерантності в Україні, скасує можливість міжетнічної ворожнечі і виникнення колізій, подібнихдо тих, з якими всі ми знайомі на прикладі подій у Львові, пов’язаних зі смертю композитора І.Білозіра.




читайте також:
22.11.2007 "СОЦИОГЕНЕТИЧЕСКИЕ РИСКИ: ВОЗМОЖНОСТИ ПРЕДВИДЕНИЯ"
05.09.2007 "Міжетнічна толерантність у контексті проблем інформаційно-психологічної безпеки України"
03.09.2007 "Монокультурна "толерантність" в Україні..."
23.08.2007 "Монокультурная толерантность в Украине..."
13.11.2006 "СОЦИАЛЬНАЯ ПОЛИТИКА ГОСУДАРСТВА В ЦИКЛАХ КОЛЕБАНИЙ ОБЩЕСТВЕННОГО РАЗВИТИЯ ОТ ЛИБЕРАЛИЗМА К ТОТАЛИТАРИЗМУ"
Стратегічна панорама
Стратегічна Панорама   Національний інститут проблем міжнародної безпеки видає щоквартальний науково-аналітичний збірник "Стратегічна Панорама".

 

Спеціалізована Вчена Рада
Постановою президії ВАК від 12 березня 2008 р. № 14-08/3 в інституті створено спеціалізовану вчену раду Д26.723.01 із правом приймати до розгляду та проводити захист дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) наук зі спеціальностей:

21.01.01 – Основи національної безпеки держави
(паспорт перелiк питань);

21.03.01 – гуманітарна і політична безпека держави;

21.03.02 – регіональна безпека держави;

21.03.03 – геополітика

21.04.01 – Eкономічна безпека держави
(паспорт перелiк питань);

Головою спецради призначено д.філос.н, професора М. А. Ожевана, ученим секретарем спецради - к.політ.н. Т. С. Стародуб.

Видання

Публікації

Моніторинг