Рада національної безпеки і оборони України

Інститут утворено Указом Президента України від 16 березня 2001 року № 173 “Про Національний інститут проблем міжнародної безпеки”.

Інститут ліквідовано Указом Президента України від 2 квітня 2010 року № 471 “Про оптимізацію діяльності з розроблення наукових засад національної безпеки України”.

 

"Міграція і міграційна політика в Україні"


21.07.2006
Малиновська О.А.

Міграційні процеси мали свої регіональні особливості. На початку 20 ст. географічна назва Галичина була для європейців синонімом слова бідність. Понад 40 відсотків селянських родин тут мали наділи менші за 2 га. Нерозвинута промисловість не могла абсорбувати вільні робочі руки з села. Вихід було знайдено в еміграції, масштаби якої досягали 10 відсотків населення краю. За підрахунками істориків, тільки в США до початку першої світової війни переїхали 470 тис. чоловік, ще 170 тис. виїхали в Канаду. В міжвоєнний період еміграція продовжувалась. За час перебування Галичини у складі Польщі пов"язані з нею втрати населення становили 175 тис. чоловік. До економічної приєдналася політична еміграція пов"язана з поразкою національно-визвольних змагань 1917-1920 рр., а пізніше приєднанням Галичини до УРСР, вона оцінюється в не менш як в 100 тис. чоловік. В Західній півкулі виникла досить чисельна українська діаспора. В США вона налічує 2 млн. чоловік, 1 млн. українців проживає в Канаді, 300 тис. у Бразилії і т.д.

В Центральній та Східній Україні на початку століття розвивалась економічна еміграція, за характером цілком ідентична західноукраїнській. Вона була викликана тими ж причинами: безземеллям і бідністю, і відрізнялася лише напрямком. Українські селяни освоювали південноукраїнські і бессарабські степи, Північний Кавказ і Нижнє Поволжя. Через Урал, Північний Казахстан і далі аж до Тихого океану смугою протяглись українські села, які й досі зберігають етнографічні ознаки українства. Кількість українських переселенців досягала 1,6 млн. чоловік. І якщо за твердженням канадських істориків, до 40 відсотків земель канадського заходу були освоєні саме українцями, то участь українців в освоєнні Сибіру і Далекого Сходу мабуть була не менш вагомою.

З встановленням радянської влади переселення як засіб вирішення проблеми освоєння віддалених територій продовжували практикуватись. Однак у сталінські часи переселення все більше набували насильницького характеру. Більше 200 тис. селянських господарств ( не менше 1 млн. чоловік) були розкуркулені і вислані в період колективізації. Понад 1 млн. чоловік - політичні і релігійні діячі, інтелігенція, селяни - вислані в 1939-1941рр. із Західної України після її возз"єднання з УРСР. Не менше 200 тис. чоловік зазнали депортації із західноукраїнських областей у повоєнні роки, обвинувачені у зв"язках із національно-визвольним підпіллям.

За станом на 1 січня 1953 р. в національному складі 1,8 млн. дорослих спец поселенців українці займали третє місце (після німців і чеченців). В той же час серед засланих українці були на другому місці (після росіян) і становили 20 відсотків.

Крім українців незаконної депортації зазнали представники інших народів. За національною ознакою були депортовані понад 450 тис. німців, понад 200 тис. кримських татар, репресивних переселень зазнали поляки, болгари, вірмени, греки.

Україна зазнала також значних втрат населення у зв’язку із масовими переміщеннями населення в результаті Другої світової війни - 1,9 млн були евакуйовані на схід, понад 2 млн, перше за все молодь, насильницькі забрані на каторжні роботи в Німеччину.

Однак вихідці з України виїжджали з її території не тільки як жертви, але й як носії режиму: для служби в армії в різних регіонах СРСР або й за кордоном, для участі в господарському освоєнні віддалених територій. Для цього використовувались організовані набори робочої сили, що практикувались протягом всього радянського періоду, мобілізація молоді за комсомольськими путівками, централізований розподіл молодих спеціалістів.

Досить чисельні угрупування українців сформувалися в Західному Сибіру, зокрема в Тюмені, в Якутії, Північному Казахстані тощо. Українці поряд з росіянами і білорусами належали до найбільш рухливих етносів СРСР. За переписом 1989 р. "східна діаспора" налічувала 6,8 млн. чоловік. В Росії проживали 4,4 млн. етнічних українців, В Казахстані 890 тис., Молдові 600 тис. і т.д.

Одночасно з виїздом відбувався значний в"їзд в Україну, яка через сприятливий клімат, відносно кращі соціально-економічні умови завжди була привабливою для переселенців. У зв"язку з цим в останні десятиліття міграційний оборот між Україною і республіками СРСР досягав щорічно в середньому півтора мільйона чоловік, при чому в"їзд в республіку стабільно перевищував виїзд з неї.

Така ситуація вочевидь суперечила інтересами республіки з великою густотою населення, власними праценадлишковими регіонами і значним відпливом місцевих жителів за її межі. Однак вона відповідала завданням міграційної політики СРСР, що керувалася інтересами соціально-економічного розвитку імперії в цілому, ставила на меті руйнування традиційних національних та культурних зв"язків, формування нової наднаціональної єдності - "радянського народу".

Одним із важливих наслідків міграційних рухів для України була зміна етнічної структури на користь інонаціонального населення. Наприклад, чисельність росіян зросла з 1959 до 1989 р. на 60 відсотків, 44 відсотки росіян, що проживали в Україні під час останнього перепису, народились за її межами. В той же час, оскільки питома вага українців серед виїжджаючих була відчутно меншою, ніж серед іммігрантів, кількість українців в Україні зростала значно повільніше, ніж за її межами. Якщо в 1979 р. в республіках СРСР проживали 13,8 відсотків етнічних українців, то під час останнього перепису - уже 15,4 відсотка.

2. Після здобуття незалежності

На початку 90-х років відбулися значні зміни в характері міграційних рухів, інтенсивності, складі і напрямках міграційних потоків, зумовлені утворенням на просторі колишнього СРСР нових незалежних держав. Припинення централізованого розподілу робочої сили, служби в армії за межами своїх республік сприяли значному зменшенню обсягів міграційного обороту між Україною і колишніми республіками СРСР. В той же час позитивне для України міграційне сальдо різко зросло. Якщо в 1989 р. воно складало 44,3 тис. чоловік, в 1990 р. - 79,3 тис., то в 1991 - 148,4 тис., в 1992 р. - 288,1 тис. чоловік.

В зв"язку з розбудовою власної держави імміграція в Україну набула характеру репатріації. Якщо в 1989 р. українці складали лише 35 відсотків в"їзду з республік СРСР, то в 1991 р. - 39, в 1992 р. - 46 відсотків. Саме за рахунок імміграції українців на 60 відсотків сформувалось рекордне позитивне міграційне сальдо 1992 року.

В"їзд відбувався в основному з Росії, Казахстану, Узбекистану. Щодо останнього значною мірою він формувався за рахунок кримських татар.

Серед репатріантів початку 90-х років депортовані за національною ознакою та їх нащадки складали помітну групу. Так, в Крим повернулися понад 240 тис. кримських татар, близько 12 тис. болгар, вірмен, греків. В південні області України переселилися понад 2 тис. німців. Цей процес продовжується. За даними діячів національних громадських об"єднань, приблизно 220 тис. кримських татар, а також декілька десятків тисяч осіб інших національностей все ще знаходяться в місцях депортації і в основному орієнтовані на повернення в Україну.

Це створює серйозні проблеми у зв"язку з їх прийомом і облаштуванням. На сьогодні стаціонарним житлом забезпечені лише половина кримських татар, з 300 поселень депортованих тільки третина має водогін та електропостачання, понад половину репатріантів працездатного віку не мають роботи.

Становище ускладнюється також тим, що вирішувати проблему облаштування депортованих Україна змушена власними силами, без допомоги з боку держав-наступниць СРСР. Підписана в рамках СНД у жовтні 1992 р. Угода з питань відновлення прав депортованих виявилася неефективною.

Наростання потоку репатріантів пов"язане не лише з кардинальними геополітичними зрушеннями на просторі колишнього СРСР, але й з міжетнічною і соціально-політичною напруженістю в ряді регіонів. В результаті міжнаціональних конфліктів, спалахів громадянської війни виникла нова категорія мігрантів, а саме біженці. На сьогодні вони стали помітною складовою міграційної ситуації в Україні.

Перші біженці з"явилися в 1988-1989 рр. після трагічних подій в Азербайджані, влітку 1989 р. в Україну прибули декілька тисяч турків-месхетинців з Узбекистану. Найбільший приплив біженців був пов"язаний з військовими діями в Придністров"ї. В серпні 1992 р. Україна прийняла понад 60 тис. чоловік, половина з них були дітьми.

Україна надавала тимчасовий притулок біженцям військових конфліктів у Чечні (Російська Федерація) та Абхазії (Грузія).

Крім вихідців з "близького зарубіжжя" в Україні знаходяться біженці також з багатьох країн Африки, Південно-Східної Азії та Близького Сходу. Частково це люди, що перебували в Україні, наприклад студенти, і з різних причин не хочуть, або не можуть повернутися додому, потребують притулку і захисту держави. На сьогодні в Україні проживають 2697 визнаних біженців. Більшість з них афганці.

Частина пошукачів притулку так звані транзитні мігранти, що скориставшись "прозорістю" наших східних кордонів намагаються перебратися через Україну на Захід. Вони перебувають на території держави переважно без належних документів, намагаються перетнути кордон нелегально. Понад 10 тис. іноземців в середньому щорічно затримуються на кордоні, кількість затриманих зростає. До "обслуговування" нелегалів вдаються місцеві кримінальні елементи, формуються злочинні групи, що займаються переправкою через кордон людей. З наростанням нелегальної імміграції в Україну пов"язана загроза загострення криміногенної і санітарно-епідемічної ситуації, загроза безпеці держави в досить широкому сенсі.

Крім значних геополітичних зрушень економічні проблеми, точніше глибока економічна криза, яка з тою чи іншою силою охопила всі пострадянські держави, є другим вагомим фактором, що впливає на розвиток міграційної ситуації в Україні.

Економічні труднощі уповільнили процес репатріації. З 1993 р. в"їзд в Україну почав зменшуватися. Позитивне міграційне сальдо було майже в 4 рази меншим, ніж в 1992 і становило 77 тис. чоловік. Починаючи з 1994 р. результат міграції між Україною і колишніми республіками СРСР перетворився на негативний. Найбільше населення Україна втратила у зв"язку з виїздом в Росію. В той же час з іншими пострадянськими державами (крім Білорусі) сальдо міграції залишається позитивним.

У 1999 році тенденція зазнала змін. Відплив населення до країн СНД, в першу чергу до Росії, зменшився. Міграційний баланс з цим регіоном набув практично паритетного значення. Це переконливий показник успішного початку процесу соціально-економічної стабілізації в країні.

3. Еміграція на Захід

Для формування міграційних потоків на Захід вирішальними були два фактора: суспільно політичні зміни, а саме демократизація суспільного життя, демонтаж "залізної завіси", що ізолювала Україну від світу, а також економічна криза.

Виїзд на постійне місце проживання за кордон почав швидко зростати з кінця 80-х рр.. У 1990 р. загальна кількість емігрантів перевищила 90 тис. чоловік (83 тис. або 92% в Ізраїль).

В 1991 р. виїзд з України дещо зменшився. Було видано близько 70 тис. дозволів. Хоча більшість емігрантів (48,5 тис, або 70 відсотків) як і раніше прямувала в Ізраїль, істотно збільшився виїзд в США і ФРН.

Після 1991 року обсяги еміграції зменшилися, що, безумовно, було обумовлено надіями на покращення життя людей, пов"язаними з утворенням власної незалежної держави і стабілізувалися на рівні приблизно 50 тис. осіб щорічно. Серед країн призначення на першому місця залишається Ізраїль (36%), на другому місці - Сполучені Штати. Майже 1/3 емігрантів є етнічними євреями. Кожний п’ятий емігрант за національністю українець. Росіяни складали 15% виїжджаючих.

Склад і напрямки еміграції з України на Захід підтверджують, що її переважно етнічний характер змінюється і економічні причини стають вирішальними. Економічний характер еміграції підтверджують також результати численних соціологічних опитувань.

Характеристика сучасної міграційної ситуації в Україні була б неповною без аналізу тимчасових виїздів наших громадян в інші країни. В останні роки у зв"язку з більшою відкритістю до світу значна кількість людей отримала можливість побувати за кордоном.

За даними ВВІР МВС України на початку перебудови, в 1987 р., виїзд громадян у особистих справах не перевищував 85 тис. чоловік на рік. У 1992 році він перевищив 2 млн.

Закордонні поїздки здійснювались в основному в сусідні країни, з якими зберігся безвізовий режим, добре налагоджений транспортний зв"язок. Головний і постійно зростаючий потік був спрямований в Польщу - понад 70 відсотків виїжджаючих.

Із січня 1993 р. держава більше не видає дозволи на закордонні поїздки. Відповідно і облік таких дозволів не ведеться. Тобто з цього часу ми не маємо точної інформації про кількість тимчасових закордонних поїздок українських громадян. Проте за даними прикордонників, їхня кількість зростає.

Поряд з виїздом за кордон на відпочинок чи в ознайомчі поїздки, велика кількість громадян України виїжджає за кордон на заробітки. На початку 90-х десятки тисяч наших співвітчизників перевозили дрібні партії товарів через кордон в обох напрямках, намагаючись заробити на різниці цін та валютних курсів. Сьогодні більшість з них виїжджають для виконання, здебільшого без необхідних дозволів, сезонних, тимчасових роботи в сільському господарстві, будівниці чи сервісі. Для багатьох сімей можливість виїхати за кордон перетворилася на важливу складову їхньої стратегії виживання. За нинішньої економічної ситуації, в умовах зростання безробіття та неповної зайнятості, падіння рівня життя людей кількість людей,змушених шукати заробіток за кордоном, досить висока і оцінюється приблизно у 2 млн. осіб.

Враховуючи основоположні права людини на свободу пересування і вибір місця проживання звичайно не може йти мови про встановлення якихось обмежень виїзду громадян. Проте обов"язок держави полягає в упорядкуванні цього процесу, в захисті своїх громадян на роботі за кордоном. На сьогодні, на жаль, лише приблизно 25 тис. наших громадян працюють за кордоном в рамках міждержавних угод, підписаних Україною.

4. Законодавство

Після здобуття незалежності розпочалося створення законодавчої бази у сфері міграції. Уже в Декларації про державний суверенітет (п.5 розд.ІУ) було заявлено, що Україна регулює імміграційні процеси.

До числа найбільш важливих законодавчих актів, що стосуються міграційних питань, треба віднести Закон України "Про громадянство України" (1991 р.), який надав право на отримання українського громадянства вихідцями з України,чим стимулював репатріацію.

Доля переміщених осіб знайшла відображення у відповідному розділі Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні". Відповідно до статті 4 цього закону, особам, які зазнали репресій, були вислані або депортовані тоталітарним режимом, а також їх нащадкам, серед інших громадянських прав гарантоване поновлення права на проживання в місцях, де вони проживали до переслідувань.

Поки що не існує спеціального закону про поновлення прав депортованих за національною ознакою. Проте є цілий ряд урядових рішень з цього приводу.

В грудні 1993 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон України "Про біженців". За своїм змістом він відповідає міжнародним нормам. І хоча Україна не приєдналася до Конвенції ООН про біженців 1951 р., критерії надання статусу біженця в Україні відповідають загальновизнаним. Це переслідування, пов"язані з расовою, національною або релігійною належністю, ставленням до релігії, політичними переконаннями тощо.

Відповідно до закону, статус біженця надається на три місяці, але може бути подовженим. Біженцям гарантуються права вільного вибору місця проживання, пересування по території країни, працевлаштування, здійснення підприємницької діяльності. Особи, офіційно визнані біженцями, мають право на медичне обслуговування, отримання грошової допомоги, пенсій, інших соціальних виплат, навчання, судовий захист, участь у громадських організаціях тощо.

Іноземці, що не є біженцями, підпадають під дію Закону України "Про правовий статус іноземців". Він гарантує іноземним громадянам або особам без громадянства, що легально перебувають в Україні, рівність перед законом, ті ж права і обов"язки, що і громадянам України.

Наступним кроком в розробці міграційного законодавства має бути прийняття Закону "Про імміграцію", який має урегулювати питання порядку переїзду в Україну іноземців для постійного проживання або працевлаштування, а також натуралізації. Розробка тексту закону завершена, Верховна Рада внесла його розгляд в план своєї роботи.

В 1993 р. для координації зусиль різних відомств в галузі міграції, повернення депортованих, біженців було створено Міністерство України у справах національностей і міграції (тепер Державний комітет), що є центральним органом державної влади, на який безпосередньо покладені обов"язки розробки і реалізації міграційної політики держави. Органи міграційної служби, що підпорядковуються Держкомітету і, одночасно, місцевій владі, було створено 1994 року.

З проблемами міграції стикаються в межах своєї компетенції також цілий ряд інших відомств. Це Держкомкордон, Міністерство внутрішніх справ, Міністерство закордонних справ, СБУ, Міністерство праці та соціальної політики, Міністерство охорони здоров"я, Державний комітет статистики та інші.

Значні зусилля для вирішення пов"язаних з міграцією проблем докладаються Україною на міжнародному рівні. Перш за все вони спрямовані на забезпечення добровільного повернення депортованих, урегулювання проблеми міждержавної трудової міграції, поєднання зусиль у запобіганні нелегальній міграції тощо.

Угоди про взаємне працевлаштування було підписано з Російською Федерацією, Молдовою, Польщею, Чеською Республікою, Словаччиною та інш.

З травня 1993р. Україна має статус спостерігача в Міжнародній організації по міграціям, тісне співробітництво розвивається між Україною і УВКБ ООН.

Таким чином, формування міграційної політики та відповідного законодавства стало частиною загального процесу державотворення. Проте говорити про наявність цілісної системи юридичних норм і адміністративної практики ще рано. Зволікання із створенням такої системи пов"язане з відсутністю необхідного досвіду, оскільки як і багато інших елементів державного організму міграційна політика та засоби її реалізації раніше в Україні були відсутні, з дефіцитом підготовлених кадрів, серйозними економічними труднощами, на тлі яких вирішення міграційних проблем інколи не виглядає першорядним.




читайте також:
22.11.2007 "СОЦИОГЕНЕТИЧЕСКИЕ РИСКИ: ВОЗМОЖНОСТИ ПРЕДВИДЕНИЯ"
05.09.2007 "Міжетнічна толерантність у контексті проблем інформаційно-психологічної безпеки України"
03.09.2007 "Монокультурна "толерантність" в Україні..."
23.08.2007 "Монокультурная толерантность в Украине..."
12.03.2007 "Соціокультурні чинники формування міжетнічної толерантності в Україні"
Стратегічна панорама
Стратегічна Панорама   Національний інститут проблем міжнародної безпеки видає щоквартальний науково-аналітичний збірник "Стратегічна Панорама".

 

Спеціалізована Вчена Рада
Постановою президії ВАК від 12 березня 2008 р. № 14-08/3 в інституті створено спеціалізовану вчену раду Д26.723.01 із правом приймати до розгляду та проводити захист дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) наук зі спеціальностей:

21.01.01 – Основи національної безпеки держави
(паспорт перелiк питань);

21.03.01 – гуманітарна і політична безпека держави;

21.03.02 – регіональна безпека держави;

21.03.03 – геополітика

21.04.01 – Eкономічна безпека держави
(паспорт перелiк питань);

Головою спецради призначено д.філос.н, професора М. А. Ожевана, ученим секретарем спецради - к.політ.н. Т. С. Стародуб.

Видання

Публікації

Моніторинг